Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Дякую! Хоч цьому курчаті напевне десь років чотири або п’ять. По зубах знати.
Панна Цап відразу спалахнула й наморщила чоло.
— Курча ж не має зубів, — гостро сказала вона.
Дядько Юліус зробив ще глузливішу міну:
— Зате я маю.
— Хоч, як мені відомо, не вночі, — зауважив Карлсон.
Малий почервонів, мов буряк, бо то він розповів Карлсонові, що дядько Юліус кладе на ніч зуби коло себе в склянку з водою.
На щастя, панна Цап почала ревти. Як, дядько Юліус каже,
Дядько Юліус не сподівався, що вона візьме його слова так близько до серця. Він квапливо подякував за вечерю і, майже засоромлений, сів у крісло-гойдалку, де можна було сховати обличчя за газетою.
Карлсон сердито подивився на нього.
— Фе, який дехто буває поганий, — сказав він, тоді підійшов до панни Цап і погладив її: — Цитьте, цитьте, золотко, жилаві курчата — це, далебі, дурниця, не варто й згадувати. Ви ж не винні, що ніколи не здатні приготувати доброї страви.
Та панна Цап верескнула й так штовхнула Карлсона, що він задки перелетів через усю кімнату і влучив просто на коліна дядькові Юліусові, який сидів у кріслі— гойдалці.
— Гей-гей! — весело вигукнув Карлсон.
Не встиг дядько Юліус струсити його додолу, як він зручно вмостився в нього на колінах, підігнув ноги під халат, ніби пещений хлопчик, і вдоволено замуркотів:
— Будемо гратися, що ви моя бабуся. Розкажіть мені казку, але не страшну, а то я боятимусь.
Дядько Юліус не збирався бути Карлсоновою бабусею, до того ж він побачив у газеті щось цікаве. Безцеремонно зіпхнувши Карлсона на підлогу, він звернувся до панни Цап:
— Що це тут пишуть у газеті? Ніби у Васастаді літають якісь шпигуни?
Малий аж похолов, як почув дядькові слова: ото халепа! І треба ж було, щоб дядько Юліус трапив саме на цю осоружну газету ще з минулого тижня! І чого він її не викинув!
Та, на щастя, дядько Юліус узяв на глузи те, що писалося в газеті.
— Вони гадають, що можуть морочити людей усякими дурницями, — сказав він. — Пишуть, що тільки на думку спаде, щоб люди розкуповували газету. Шпигун! Яке безглуздя! Панно Цап, ви не бачили ніякого шпигуна чи летучого барильця десь тут поблизу?
Малий затамував дух. Як панна Цап скаже, що Карлсон, цей плюгавий, товстий хлопчисько, має звичку часом літати, то всьому край, міркував він, бо дядько Юліус тоді принаймні почне приглядатися до нього.
Але панна Цап, мабуть, і на думку не покладала, що Карлсон та його моторчик — щось незвичайне, тому, й далі хлипаючи і давлячись слізьми, вона через силу вимовила:
— Ні, про шпигуна я не знаю. По-моєму, ті газети пишуть дурне.
Малий полегшено відітхнув. Якби тепер ще вмовити Карлсона, щоб він ніколи, ніколи не літав при
Малий озирнувся на Карлсона, але не побачив його. Він занепокоївся й хотів негайно йти на пошуки, та дядько Юліус не пускав його від себе. Йому забаглося почути, як Малому ведеться в школі, перевірити, як він рахує в голові, хоч тепер були канікули, і взагалі…
Та врешті Малий випручався від дядька й помчав до своєї кімнати подивитися, чи є там Карлсон.
— Карлсоне! — гукнув він з порога. — Карлсоне, де ти?
— У твоїх піжамних штанях, — відповів той, — якщо ці вузенькі шкірочки з ковбаси можна назвати піжамними штаньми!
Він сидів на краю ліжка й пробував натягти на себе штани, та хоч як мучився, а все дарма.
— Я дам тобі піжаму Боссе, — сказав Малий.
Він побіг до кімнати Боссе й приніс піжаму — саме на такого, як Карлсон, до міри затовстого. Штани й рукави, звісно, були задовгі, та Карлсон швидко дав собі раду, підрізавши їх. Малий помітив, що він робить, як було вже пізно, та й не дуже тим журився. Дурниці, не варто й згадувати. Піжама не затьмарить йому такої радості — що Карлсон у нього лишається на ніч.
Малий переніс на канапу постіль Боссе і присунув кошика Бімбо. Песик ліг і намагався спати, але час від часу розплющував одне око й недовірливо позирав на Карлсона.
Карлсон, щоб було зручніше, підбивав навколо себе постіль.
— Я хочу зробити собі тепле гніздечко, — сказав він.
Карлсонові таки личила блакитна смугаста піжама Боссе, і якби ще Малий добре попідтикав укривало, то йому справді було б затишно, як у гніздечку.
Та Карлсон не хотів, щоб його підтикували.
— Не треба, — сказав він. — Скільки можна зробити приємного, як у когось ночуєш! Можна їсти бутерброди з ковбасою в ліжку, стелити постіль і воювати подушками. Почнімо з бутербродів.
— Але ж ти допіру з’їв цілу купу булочок, — здивувався Малий.
— Якщо ми не робитимемо все те, що треба, то я не граюся, — відповів Карлсон. — Неси бутерброди!
І Малий прошмигнув до кухні й наготував бутербродів. Ніхто йому не заважав. Панна Цап розмовляла у вітальні з дядьком Юліусом. Вона вже вибачила йому те, що він сказав про курча.
За хвилину Малий вернувся з кухні. Він сидів на краєчку ліжка, дивився, як Карлсон їсть бутерброди, й радів — дуже ж бо приємно мати в гостях найкращого приятеля. І Карлсон цього разу теж був задоволений.
— Бутерброди добрі, і ти добрий, і хатній цап також добрий, — сказав він. — Хоч і не вірить, що я найкращий у класі, — додав він і спохмурнів. Видно, це й досі його журило.
— Ет, не переймайся цим, — сказав Малий. — Он дядько Юліус хоче, щоб я був перший у класі, а я не перший.