Мальва Ланда
Шрифт:
Тепер ви переставляєте ноги дуже обережно, щоб тільки не наздоптати когось із музикантів, щоб не перевернути плечем якоїсь ятки з товарами і не розсипати заморського добра… А тим часом дурман конопель і маку затьмарює вам свідомість настільки, що ви ловите якусь каністру, підносите її до носа і жадібно вдихаєте запах бензину, який остаточно витвережує і дає змогу рухатись далі… Але куди йти? Безконечні ходи й переходи, вулички і провулки, які час від часу ще й пересипаються з купи на купу, загрожуючи і вас у якийсь момент затопити з головою, втягують у себе, засмоктують і, здавалося, нізащо не відпустять…
3
Раптом
– Смачного, – сказав Бумблякевич.
– Дякую… – проплямкав чоловік і, прискаливши око, спитав: – Ви когось шукаєте чи просто собі прогулюєтесь?
Бумблякевич спочатку хотів було навпростець спитати чоловіка про стару бабу з котами, але вирішив не квапитися.
– Прогулююсь.
– Ну-ну… Уже не один тут прогулювався, та так на віки й оселився на цій сміттярці.
– Де? Отут?
– Аякже… Тут вам такий лябіринт, що ніде в світі ліпшого не знайдете. Маємо вже цілий цвинтар, де поховані блукальці.
– А ви що, теж заблукали?
– Я? Ні. Я тут живу. Тут моя хата, господарка і таке інше. Навіть телевізор маю.
Чоловік показав на старезне облуплене пудло з цілим, проте, екраном. Від пудла тягнувся кабель і спинався по тичці, на вершечку якої примоцовано іржавий саксофон.
– Мій винахід, – сказав чоловік. – Антена на Польщу.
– І працює? – поцікавився Бумблякевич.
– Як звір, – похвалив чоловік, набиваючи рота таким кислим вінегретом, що запах аж до Бумблякевича долинув.
– А де ви харчі берете?
– Та тут, на сміттярці. Щодня завозять. Піклується держава про нас. А коли й не завезуть свіжого сміття, то теж не біда, полюємо на птиць. Їх тут, слава Богу, на всіх вистачає.
– І багато вас тут таких?
– Хто його зна… Обліку населення ніхто ще не вів.
– А як же ви даєте собі раду в цьому лябіринті?
– Ну, я старожил. Я, вважайте, живу тут від самих початків сміттярки, на моїх очах зводилися ці висотні мури. Я знаю сміттярку як свої штири пальці. Знаєте, чому штири? Бо п’ятого мені щур відгриз! Але то байка. Він скінчив ще гірше – пішов на печеню, – га-га-га-га!..
– Чому ж ви тоді не вказали дороги тим, хто заблукав у лябіринті?
– А нащо? Ми тільки зацікавлені у зростанні нашого населення. Взагалі є така думка, що в майбутньому Велика Міська Сміттярка повинна злитися з Великими Сміттярками інших міст, внаслідок чого створиться грандіозний Мегаполіс, який, у свою чергу, посуне у всі сторони світу і з’єднається у Велику Світову Сміттярку. Сміття поглине міста й настане Сміттярчана Епоха, в якій до влади прийдуть самі сміттярі, шматтярі, вуглярі, гробарі, коминярі й гівнярі… А ви, прошу вас ґречно, часом не гівняр?
Бумблякевич подивися на свої заляпані штани і спитав:
– А виглядаю на такого?
– По правді, ні, бо маєте завелику, як для гівняра, голову. Взагалі-то та перспектива, котру я вам щойно змалював, мені не сильно подобається. Бо коли весь світ перетвориться на суцільну сміттярку, то щезнуть усі людські
– Я є історик за освітою.
– Перша кляса! Істориків нам якраз бракує. Мусите негайно сісти за написання історії нашої сміттярки. Я навіть беруся вас субсидувати. Я, знаєте, відомий у смітникових колах меценат. У нас тут є поетеса, котра написала Славень Великої Сміттярки… І саме я виплатив їй нагороду в розмірі ста щурячих шкурок, з яких вона собі вшила розкішне хутро.
– Зачекайте, – перебив його Бумблякевич. – Чи не могли б ви сказати, як називається ваша поетеса?
– О, вона має чарівне ім’я: Мальва Ланда! Чи ви чули коли-небудь щось подібне?
Чоловік нарешті скінчив їсти і розлігся на зашмульганих килимах, мов який султан, підмостивши під плечі латану-перелатану подушку.
– Мальва Ланда! – повторив, смакуючи. – Найбільша поетеса всіх сміттярок, королева кошачих зграй, визначний дослідник і археолог. Скільки вона тут розкопок здійснила – слів нема описати. Епохальні відкриття! Куди там єгипетським муміям! У нас свої мумії такі, що ледь не говорять. А яких вона рідкісних комах і тварин відкрила тут! Ніде, в жодній енцикльопедії таких не знайдете… Наприклад, такий жарівляк… Живиться вийнятково спаленими жарівками. Але не дай Боже згелемсати йому цілком добру жарівку – зараз спалахує і гине… Або от каракон. Дуже цікава істота. Жере самі корки. Як нажереться, то, ясна річ, добряче хмеліє і зачинає вар’ювати. Але так само має мінуси. Бо, часом, як то буває, запихають корок до пляшки, котрої пізніше ніде не здаси, і потрапляє вона на смітник. І ото цей бідолашний каракон залізає туди в надії поласувати корочком, а, з’ївши його, вже не годен вибратися назад… Ну, ми тут природу бережемо і, коли натрафимо на таку пляшку, то, звичайно, його рятуємо. Але, крім того, я винайшов спеціяльний пристрій – для видобування корків з пляшки. Це звичайна шнурівка з петлею, але треба справжнього майстра, щоб нею користуватися… Ага, може вас пригостити кавою?
З тими словами стягнув із чогось шмату, і з-під неї об’явилася порепана газова плита.
– У вас тут і газ є?
– Аякже. Там, у глибинах сміттярських гір, випродуковується першокласний газ. Досить лише запхати туди руру, і маєте вічний вогонь.
За мить і справді на плиті затанцював синій вогник і обійняв мацаками кавник.
– Буде кава по-сміттярському. Весь її секрет полягає в тому, що мусить бути запарена в кавнику, який пролежав на смітті не менше як десять літ. Такий припис. Тоді вона дістає неповторного присмаку. Та ви сідайте сюди, на цей бенгальський килим.
– Тут страшенна спека, – сказав Бумблякевич, умощуючись на лахмітті, яке й справді місцями нагадувало килим. – Як ви її витримуєте?
– А, вже звикли. Живеш, як на екваторі. Навіть узимку тут дуже тепло. Сніг затримується лише на верхів’ях гір, а внизу панує субтропічний клімат. Одного разу мені навіть виросли банани.
– Добре, але для телевізора потрібен струм…
– А у нас цього струму, як сміття. Тут же стільки тих батарей, акумуляторів, що досить лише запхати дріт і не те що телевізор, ціла фабрика запрацює… Ось навіть заморозника маю, бачите? Там у мене морожені птиця і риба.