Мама, донька, бандюган

Кокотюха Андрей Анатольевич

– Ти ж її не поб`єш?

– Ремонт в разі чого за мій рахунок. Або компенсую, куплю тобі таку саму беушну "беемвуху", не буду ж я стару на нову спеціально для тебе в разі чого міняти. Чи шкода тачки?

– Раз питаєш, значить таки збираєшся її ухайдокати. Давай вже відразу бери в мене зброю разом з машиною, відкрию кредит, бінокль так само задарма віддам, презент фірми оптовому покупцеві.

– А якщо я машину неушкодженою поверну? Я ж тебе знаю, Гуля, ти лиш живі гроші побачиш - усе на продаж виставляєш.

– Закони бізнесу. Є нагода - продавай, є можливість - купляй. Тільки так, інакше гаплик усьому.

– Ні,

братан, тачку ти або даєш мені напрокат, або не даєш зовсім, - його власну машину в разі чого засвітити не складно, традиційно брати колеса в когось з пацанів у ситуації, що склалася, теж чималий ризик. Гуллівер був справжньою людиною бізнесу, постачав зброю будь кому, аби лиш платили. Де, коли і в кого ця зброя стрельне, його абсолютно не обходило. Так само ніколи не складав списку, хто, коли і в якій кількості купив у нього знаряддя для вбивства. У стосунках з кримінальним світом дотримувався нейтралітету, постійно наголошуючи свій життєвий принцип: "Я лише комерсант". Щоправда, стороння людина могла звернутися до нього лише за іменною рекомендацією. Отже, людиною Гуля був абсолютно нейтральною, а раз так - то і старенький "БМВ", на якому він, до речі, офіційно їздив за довіреністю, складеній за таким самим принципом, як папери про аренду гаража, був безпечним для Олега транспортним засобом.

Звичайно, Рибалка отримав бінокля і ключі від машини. На зустріч із Гулею він приїхав на таксі, свій "опель" після зустрічі з Малим поставив на платну стоянку біля "Універсуму". Грошей з Карася, ясна річ, ніхто не брав. Так само нікого не цікавило, чому це начальник охорони вирішив відпочити без керма. За всіма цими клопотами короткий січневий день скінчився. Катаючись містом у позиченій машині, де заду на підлозі, накритий шматою, лежав автомат Калашникова, у бардачку - пістолет Макарова і дві гранати РГД-5, а поряд на сидінні польовий бінокль, Олег Рибалка і далі не мав чіткого плану дій.

Озвався телефон у кишені. Дзвонила Людмила, так само з "трубки".

– Ти як там?

– Нормально. Що в тебе?

– Попередили: завтра до обіду я мушу все вирішити. Після другої у п`ятницю банківську операцію провести, сам знаєш, не просто. У нас менше доби лишилося, Олежко...

– Це в них часу немає, у нас його ого-го!

– Ти... ти щось знаєш уже про Оксану?

– Жива та здорова. Це напевне, інакше б розмови зовсім інакше велися. Калічити заручницю на даному етапі переговорів невигідно нікому, вбивати - тим паче. Людо, у нас вагон часу. Без возика маленького, правда, але нічого. Прорвемося.

– Ти мене заспокоюєш...

– Якщо ти почнеш тепер непокоїтися, нікому від цього краще не стане. Мабуть, мене не буде сьогодні. Давай тепер я дзвонитиму, на мобільний. Ти зараз де?

– Поки що в банку... З кабінки жіночого туалету говорю.

– Молодець, хвалю за конспірацію. Все, Людо, чекай мене з перемогою.

Подумавши, Рибалка взагалі вимкнув телефон. Кохана жінка чекала від нього рішучих дій. Він їх сам від себе чекав. Значить, відповідь на задачку мусить з`явитися у процесі її розв`язання.

"Затишок" виявився не в самій Пущі-Водиці. Треба проїхати її по трасі, а далі завернути праворуч, далі їхати лісом. Жодного вказівника Рибалка не знайшов, та йому охоче пояснили дорогу. Асфальту тут не помічено, але грунт був дуже добре накатаний, машина йшла легко навіть не дивлячись на розмиті відлигою

шляхи. Нарешті попереду засяяли скромним світлом сім літер, що складали назву закладу. Просто висвітлена назва, без зайвих рекламно-закличних наворотів. В`їзд на територію справді охороняли двоє вартових перед ворітьми, освітленими з двох боків прожекторами. Зброї в охоронців Олег не побачив, та вона напевне захована в невеличкій вахтерській будочці десь під столом. Коли "БМВ" загальмувало біля воріт, один з вартових неквапом наблизився до прибулого.

– Добрий вечір. Слухаю вас.

– У мене на сьогодні призначена тут зустріч.

– Де "тут" і хто ви, - приватний готель охороняли не зелені хлопчики, ввічливому охоронцеві було десь під тридцять, серйозний підхід до питань безпеки.

– Жигун Сергій Сергійович у зоні недосяжності, коли вірити телефонам. Просив мене чекати його тут, на території..., - розуміючи, що несе дурниці, тим не менше Карась триндів навмання, просто так, промацуючи грунт. Завжди можна закосити під дурня, а коли робити це не надто наполегливо, то швидше в дурня повірять.

– У нас місця замовляються наперед. Або про приїзд гостей повідомляють. Прізвище ваше?

– Григоренко, - Олег ляпнув перше, що стукнуло в голову. Вартовий пройшов

через хвіртку у свою будку, незабаром повернувся.

– Немає таких. З ким ви домовлялися?

– Кажу ж - із Сергієм Сергійовичем. Жигун прізвище.

– Тут нема таких. Вам точну адресу сказали?

– Гм... Мабуть, тут не те щось... Гм... Я спробую зараз видзвонити людину... Ну, того, хто зустріч призначав. Тут же все зривається, от непруха, ну... Може, правда якась помилка, - тараторячи так, Олег витягнув мобільник з кишені. Охоронець стежив за його бідканнями байдуже, з виразом нудьги на обличчі.
– Може, таки стрілку не там забили, козли сохаті... блін... Браток, я тут нікому не

заважаю?

– Тільки не стійте тут довго, з`їдьте трохи праворуч. Рух будете гальмувати, - візитер не проривався за ворота, не доводив своє право на існування, взагалі поводив себе подібно звичайнісінькому козлові, котрий сам не знає, чого хоче і кого шукає, тому охоронець, втративши до нього інтерес, повернувся на пост.

Рибалка розумів - до ранку тут він стовбичити не буде, в нього є максимум півгодини, аби вдавати ідіота, котрий щось переплутав і не може ні до кого додзвонитися. І коли протягом цього часу не пощастить, доведеться придумувати на ходу щось новеньке, на крайняк штурмувати, наче взвод морської піхоти, ці ворота разом з будкою.

Йому пощастило. Ворота роз`їхалися, з середини вирулив зелений "джип", водій щось крикнув охороні і машина рушила прямо. Дочекавшись, поки вона зникне серед дерев, Рибалка теж завів мотор, розвернувся і поїхав геть від негостинного "Затишку". Щойно його машину прикрили від очей вартових дерева, нога сильніше натиснула на газ. Олегові вдалося наздогнати "джип" вже біля самого виїзду на трасу. Пристроївшись ззаду так, аби відстань не викликала підозри, він вирівняв своє авто. Навряд чи водій "джипу" міг припустити за собою стеження. Себе Рибалка не видавав, "джип" особливо нікуди не квапився, так вони заїхали в місто, спокійно перетнули вечірній Київ і нарешті зупинилися біля однієї з новобудов на Оболоні. Тут водій вистрибнув з машини, хряснув дверцятами, пискнув сигналізацією і зник у найближчому під`їзді. На годиннику - десять по восьмій.