Мама Маріца — дружина Христофора Колумба
Шрифт:
Але вона знає, що в Бога також вичерпуються запаси випробувань для людини. Бо навіть Бог не є товстошкірий. Він притримує чашу горя кожному, ділячи одне велике, вселюдське, горе, мов каравай, — на кожного і всіх: щоб нікому не було ні обиди, ні заздрості.
Отож Бог вирішив дати Маріці перепочинок, пославши Христофорові Одарку, яка, а Маріца цього певна, не могла вмерти ніколи.
8
…ОДАРКА НЕ ВМЕРЛА, й
Якогось літнього дня її просто вбив безногий афганець із ревнощів, а потім убився сам, не залишивши навіть записки для слідства.
Особливого слідства, власне, й не було. Подвійну смерть списали на неадекватність і психічний розлад колишнього воїна-героя — та й по всьому.
Охочих оскаржувати висновки слідства чи доходити правди не виявилося. Та й не було потреби: ситуація така очевидна й зрозуміла, що взагалі можна було обійтися без слідства, коли б не справедливі закони тодішнього часу.
Одарку з афганцем поховали в одній могилі.
…А для чорної з горя Маріци настала тепер уже справді непробудна ніч.
Уперше за всі роки вона злягла так, що сусідам довелося її доглядати, як тяжкохвору людину.
Маріца тяжкохворою не була: її нічого не боліло й видимої хвороби не мала вона так само. Жінка просто лежала, не склеплюючи очей ні вдень, ні вночі, й незмигно дивилася в стелю.
Вона не роздягалася.
Не їла й не пила.
І ні на чию присутність не реагувала доти, доки старий лікар, що все частіше опікувався Христофором, силоміць не влив у неї воду з вітамінами. Наостанок пригрозив викликати комісію й міліцію.
Ані на слова про медиків, ані про міліцію Маріца не відреагувала. Хіба що втомлено прикрила повіки.
Чи вона спала, чи просто відгороджувалася від людських голосів, лікар про те не знав. Ото брав велику ложку і, тяжко зітхаючи, знову силоміць, але вже мовчки годував її ріденькою кашкою й вітамінами з корвалолом.
Неприродно притихлий на той час Христофор переляканими очима кілька днів дивився із своєї кімнати на майже нерухому маму — а на третій день, надсадно сопучи, перекочував через коридор в її кімнату і мовчки всівся на підлогу біля Маріциного дивану.
Та його мовчання тривало недовго. Спершу він просто схиляв обстрижену голову до материного плеча, далі бився головою в постіль, а невдовзі квартиру заповнило ледь чутне скімлення пораненого цуцика.
А може, то був і не цуцик…
може, то було лише скигління замерзлого чи прищемленого пасткою мишеняти…
чи просто надсадний вітер збивав якогось подорожнього з ніг — і він просився в тепло відігрітися.
Христофор клав велику свою долоню на мамину руку, неприродно витягнуту вздовж тіла, — і круглі, як алича, сльози стікали з обох очей його обличчям, спотвореним плачем і авітамінозною жовтизною.
Від того нелюдського скигління уже, певно, заговорила була би навіть скеля.
Але Маріцине тіло, давно перетворене
Хоча ні…
змаліла душа її билася між ґратами грудей, серце її говорило невиразною, якоюсь нетутешньою мовою, яку зазвичай називають аритмією…
проте вся вона була якась наче й справді мертва.
Ураз ожилий у руїнах єства жах смерті скував її так, що навіть розпачливий, нелюдський рев Христофора, який тепер моторошно потрясав хатні стіни, не зворушив її нітрохи…
бо чого б то вона не реагувала на нього, коли би була живою?..
Вона нібито слухала синове виття — але виття якогось іншого голосу, що ледь чутно проривалося з-під її волосся або й самого мозку, відбирало сили подати бодай маленький знак, що вона чує голос своєї нещасної дитини.
— Вставай, Маріцо… — казав старий лікар, пересуваючи на столі пляшечки з ліками і не дивлячись їй в очі. — Його, крім тебе, ніхто не порятує. Це твій хрест. І ти його не перекладеш ні на кого іншого, — колов Христофора вище ліктя.
А той уже не ревів і не скімлив — лиш беззвучно котив круглі сльози на Маріцині руки, голосно підшморгуючи носом, так і не встаючи з підлоги.
9
…ПЕРЕХОДИТИ НА ПРОТИЛЕЖНИЙ ВІД МАРІЦИ бік вулиці жителі Мишина почали відтоді, як місцеве радіо ОБС («одна баба сказала») повідомило останні вісті загубленого між землею й небом містечка.
Мовляв, так і так, відколи поховали бідолашну Одарку, ця безсоромна молдаванка Маріца живе собі з сином, як із чоловіком, ні сорому, ні совісті не маючи… сохрани, Боже, людських дітей і навіть ворога від такого.
Останні вісті заполонили вулиці півсонного містечка після того, як із Христофором сталося дивнеє диво, яке помітили всі неліниві до помічання:
він не буяв,
головою у двері не бився,
маму більше не кулачкував —
лише дибав за нею повсюди, ніби прив'язаний.
Ніколи до того Маріца не виходила з сином на люди, а тут майже втихомирено чеберяють собі двоє за руку по вулиці… хіба що Маріца коли-не-коли вкине до синового рота чи то якусь цукерку, чи то пігулку… Бог його знає… та й стане собі говорити з кимсь із жінок, хто не боїться стати з нею до розмови.
А Христофор тимчасом не спускає очей із мами і не відпускає її руки, раз по раз іншою рукою нервово посіпуючи кофтину.
…КОЛИ УРИВКИ ЦИХ слизьких розмов наздогнали бідну Маріцу, вона посеред ріки з підв'язаною спідницею вибивала праником білля: прала.
А коли кульова блискавка необдуманого чужого слова дістала й ударила в саму середину зіщуленого й змалілого враз серця, Маріца в мент зрозуміла, що з цієї води їй вже ніколи на берег не вийти.