Мама Маріца — дружина Христофора Колумба
Шрифт:
До тої миті не дуже глибока й негаласлива мишинська річечка, що споконвіку перерізала навпіл півсонне містечко, тихо й неспішно плила собі начебто крізь кожну Маріцину клітину… чи то лиш омивала їй ноги… чи лише розмивала теперішні Маріцині чорні дні й ночі, не вникаючи в те, що насправді відбувається з нею, як не мала інтересу неспішна мишинська вода й до того, що діється з будь-якою іншою тутешньою людиною, яка має свою гризоту.
Бо кожна людина на світі має свою біду, як, проте, й радість. Лише не всі про це знають.
Навіть коли дуже
Утім, чи то так і справді чуже не дає спати людям,
чи люди такі охочі саме до біди іншого,
але чиєсь надмірне переймання не своїмболем іноді буває гострішим, ніж удар кинджала у груди…
Не оминув цей лихий ніж схилену над водою Маріцу.
Бо тої миті, коли втомлена біла рука її з праником була занесена над білим полотнищем простирадла, чийсь відточений і непомильний кинджал смертельно розпоров їй синюшні від Христофорових нічних побоїв груди…
або то тільки літня нагла блискавка скосила її тендітне тіло…
а може, вона наперекір усьому вперше захотіла сама помандрувати а хоча би й гуркотливим камінням та каламутними водами, щоб нарешті доплисти до веселого колись молдавського містечка із назвою, що просилася в пісню чи танець — Фрунзе Верде…
але тої самої миті, коли кусюче слово, як вертка ласиця, спершу нібито нечутно оббігло Маріцу довкіл, а потім гучно втелющилося в чорне чиєсь піднебіння, стертий із віком, напрацьований праник — і той випав із раптово зів'ялих Маріциних рук у річку, ніби впала скошена сліпою кулею людина, перед тим боляче вдаривши пральниці ногу, — а навздогін за праником лицем у воду впала пополотніла, що простирадло в її руках, і Маріца…
немовби поспішала врятувати праник…
чи поспішала врятувати саму себе.
Вона ще нібито хотіла коротко махнути комусь рукою, натякаючи на вічне прощання…
або хотіла дати потайний знак до скорої стрічі… але жах, смертельний жах, що багато років невидимо й підступно гніздився в маленькому жіночому тілі, зараз виліз із неї з усіх щілин, як безрозмірний солітер…
ні, він виповзав із неї, мовби гігантський спрут, обвиваючи одночасно безліччю щупалець і голів обважнілу раптово жінку.
Чорний, а може, сивий жах раптово й безжально стиснув Маріцині уста й горло і бездушно здушив її дихання — так, що від напруги й опору рвалися, як міни, ослаблені альвеоли її легенів і тріскали безкровні капіляри її очей.
І поплила собі, скована жахом, Маріца блискучою гладдю скаламученої мишинської води, як тонкий смичок пливе тілом старої скрипки, старанно видобуваючи з неї притихлі чи вмерлі колись звуки.
Проте зчорніла враз вода вже не могла видобути з розпластаної, нібито й зовсім розіп'ятої на водному хресті, Маріци і звуку — бо всі живі звуки, притаманні й приступні людині, розчинилися в розірваному серці бідної жінки. У тому самому серці, яке зупинилося якраз тої миті, коли смертельне кинджальне лезо увійшло їй у груди по саму рукоять нелюдського немилосердя.
О!
Чи хто тому винен, що
Чи хто тому винен, що не всі в цьому світі такі швидкі на здогад про те, що подеколи вибрані слова ходять між людьми, мов справжнісінькі варвари, — без жалю й милосердя? Так, як ходять невиховані люди в чоботах квітковими алеями чи зі зброєю між весняними ланями. Як багато ще слів на світі мають свої залізні кулаки, шовкові зашморги й солодку отруту! Свої криваві леза і травмуючі милиці.
Точнісінько — як безсердечні люди.
Чомусь подеколи людям (цілком помилково!) здається, що найголовнішими в житті словами є «хліб» і «багато хліба». Бо в поспіху чи в злиднях, гіркоті чи ненависті мале хто знає, чим насправді живиться в житті людина… і що з людиною робить нерозумне, як молот для порцеляни, слово.
Хіба людина часто замислюється над тим, що на світі є такі табу і така правда, яких мало хто потребує? Щоб не сказати — не потребує ніхто.
І що на світі є якась така вища правда, якої потребує більшість щасливих і нещасних людей.
Але чомусь ніхто за ту правду не бореться з такою нерозумною сміливістю й одвагою, як за правду, в якій ніхто не має потреби…
О, той хто на іншого гострить кинджали нібито якоїсь вищої своєї справедливості, не здогадується, що всі хірурги-різники насправді допомагають людям лише перед смертю.
Може, так трапляється тому, що ковалі таких кинджалів — за суттю своєю бездітні, навіть якщо насправді мають а хоч би й цілий кагал ненаситних ротів… такі повсюдні справедливці ніколи, либонь, не знали, що таке материнська безвихідь і що таке материнська любов у час безвиході.
Але ми ніколи не питаємо в інших про їхню любов… а лише — коли зі злорадною втіхою, а коли — із втішним злорадством — питаємо про гроші… навіть, коли питаємо про дещо інше — все-одно питаємо про гроші…
проте в жодному разі — не про любов і не про печери серця, в яких, мов у бджолиних сотах, накопичується мед і гіркота щоденного людського тривання.
…Можливо, саме такими словами була би прощалася з людьми і зі світом розіп'ята чорним людським піднебінням Маріца.
Та була вона позбавлена навіть такого прощання — бо билася тепер своїм білим тілом між прихованого на дні ріки гострокутого каміння. І вже ніщо не могло розтулити її синіх уст, як ніщо не може змінити природу недобрих людей, окрім власного горя й розпуки.
А слідом за Маріцою, замість її родичів, билися над чорною водою зчорнілі полотнища випраного нею білля. Щойно цілі та білі, а тепер розтерзані камінними зубами полотна, звивалися то в'юнами, то гадюками в густій каламуті раптово збуреного намулу — немовби хотіли наздогнати незвану мандрівницю. А може, мали намір лиш обгорнути, обвити криваві жіночі рани, щоб менше боліли.