Мандрівний вулкан
Шрифт:
За склом мелькали перелякані зграї риб, бовваніли кам’яні вершини підводних скель, між ними чорніли глибокі розщелини, заповнені похмурою, непорушною водою.
Нарешті коробка об щось ударилася і повисла на краю урвища.
Віктор лежав, заплющивши очі, уже нічого не чекаючи від життя. Та й чого можна було чекати, крім смерті, у цій скляній домовині? Купити життя ціною зради перед усім світом? Обернутися у морського пірата і топити кораблі? Допомагати злочинцям залити Земну кулю водою, а людей обернути
Абсолютна тиша, темінь і самотність мучили, пригнічували волю. Вдихнув на повні легені задушливого повітря і крикнув, але злякався власного голосу, такий він видався йому дикий і чужий.
І раптом довкола замерехтіли живі барвисті вогники — жовто-зелені, блідо-бузкові, оранжеві. Заворожений незвичайним видовищем, Віктор пригадав, як колись на уроці вчителька розповідала, що залози деяких морських риб можуть викидати цілі хмари бактерій, які світяться. А ще є такі риби, що можуть виробляти електричний струм і світити, як ліхтарі.
Мовчазні риби все пропливали і пропливали перед очима.
«Чи це не якась похоронна процесія? — чомусь подумав. — Може, риби ховають мене, віддають останню шану?..»
У цю хвилину відчаю йому здалося, ніби хтось постукав по корпусу карцера. Скло глухо задудніло, тривожно завібрував звук і погас. Віктор повернув голову праворуч, ліворуч, вдивляючись у сіро-синю монотонність води, і помітив людину-рибу, яка, неначе привид, ковзала побіля карцера. Ось вона підпливла ближче до тої стіни, до якої він притулився обличчям, і на мить зняла маску.
— Оксано! — вирвалося з грудей, і він з усієї сили затарабанив кулаками об скло.
Оксана пильно поглянула на нього, зробила ще кілька кругів і пірнула на глибину, махнувши на прощання чорними ластами.
«Невже не впізнала мене?..»
Однак поява дівчини пробудила його до життя. Стояв, утупивши тривожний зір у морські глибини, й чекав, чи не вирине вона знову. І таки дочекався.
Цього разу вона припливла в супроводі блакитних тунців і якихось триметрових сірувато-зелених риб, схожих на судаків.
Оксана привітно помахала рукою, потім підпливла близько і поцілувала скло, до якого він притулився щокою.
Одразу відчув, як перестала паморочитися голова, прокинулася жадоба жити, адже вій ще потрібний друзям. А боротися за життя у цій домовині — значить не поспішати помирать?
Спостерігав, як Оксана бавилася з улюбленими рибами. То вона сідала на них верхи, як на коня, то лягала, як на живий пліт, то надала вниз і ховалася у химерних водоростях. Було видно, що риби любили, розуміли і слухалися дівчину. Вони обнімали її красивими райдужними плавниками, тулилися срібними боками, ніжно торкалися носами, наче маленькі діти.
Нарешті Оксана і її друзі-риби, натомившись, повисли у воді, щоб відпочити. Ніхто їм тут не слав ніякої
Оксана лягла на верхню стіну скляного карцера і завмерла. Невідомо, чи могла вона спати тут, у воді, але, мабуть, ніколи не дрімають морські хижаки… Шукаючи легкої здобичі, щоб угамувати свій вічний голод, на скелю виліз величезний кальмар і своїм довжелезним щупальцем потягся до дівчини.
Віктор злякано закричав і почав гатити кулаками в скло.
Оксана розплющила очі, побачила перед собою підступного ненажерливого хижака і блискавично-швидко, зі спритністю справжньої риби, пірнула в глиб моря. За нею, мелькнувши райдужними хвостами, ніби провалилися і її друзі.
Розгніваний кальмар довго дивився на Віктора, який йому зіпсував усю трапезу, а потім схопив у щупальце скляну коробку й жбурнув її зі скелі.
У лабораторії Хуаноса Глобаліуса пронизливо задзвонив дзвоник, кілька разів кліпнула червоним оком лампочка на табло.
— Хто дзвонить? — підхопився Роберт Конрад, що сидів там і чекав результату нового досліду.
— Наглядачі. Кажуть, з карцером щось сталось.
— Нехай витягнуть! — наказав Конрад.
Невдовзі карцер витягли з моря. Коли відчинили люк, з нього, похитуючись, вийшов Віктор, живий і неушкоджений.
Його привели в лабораторію. Він увесь тремтів і дивився на стіл, де стояв сифон з водою.
— Дайте йому! — обізвався Конрад.
Глобаліус підніс склянку води. І хоч як Вікторові не хотілося брати з його рук воду, але не втримався… Вода повернула частинку втрачених сил.
— Сідай, — буркнув Глобаліус. — Ну, бачиш, голубе, що ми з тобою не жартуємо… у нас коротка розмова… Тепер виконуватимеш наші накази?
Віктор мовчав.
— Пане докторе, скільки вже годин він перебуває у нашому вулкані? — запитав Роберт Конрад.
— Дев’ятсот дев’яносто дві.
Віктор задрижав, як на краю прірви. Далі відступати не було куди. Через вісім годин він стане невільником вулкана! Не зможе більше ніколи піднятися на рідну землю, злетіти в повітря! Шугати вище хмар… Він змушений буде жити лише в підземеллі, в норі… жалюгідною земноводною істотою…
— Ти, мабуть, здогадуєшся, що все це означає? — запитав Глобаліус. — Дія променів сонячної фарби невблаганна… Ми теж стали її жертвами… А ти маєш такі можливості…
Віктор мовчав.
— У твоєму розпорядженні вісім годин! — вигукнув Роберт Конрад. — У тебе ще є час довести вірність нашій справі… Ти можеш іще встигнути потопити корабель… Тоді ми негайно відправимо на суходіл, для зв’язку… Ти матимеш все, що захочеш… гроші, золото…
— З ким для зв’язку? — перепитав Віктор.
— З нашими друзями…