Мандрівний вулкан
Шрифт:
— Не подумайте, що роблю чудеса, — сказав учений. — Я просто перетнув долонею на деяких вічках промені світла, які падають на фотоелементи, що містяться у протилежній стіні і зв’язані з електронним реле. Тепер, будь ласка, запрошую вас до господи пана інженера Мінца! — вклонився, пропускаючи наперед Оксану і Віктора.
Вони зайшли в досить просторий, освітлений сонячою фарбою зал, з якого пірнав углибину східчастий напівтемний тунель.
Віктор в одній руці ніс вузол, а другою стискав долоню Венслава Кручека, боячись утратити з ним біологічний контакт, як він назвав це для себе.
Коли
Венслав Кручек нервово смикнув рукою.
— У тебе долоня той… охолола… Я іду звідси… Я не тямлю.
— Постривайте! Постривайте!..
Але професор уже нічого не розумів. Спритно відскочивши вбік, він погляїіув на Віктора, як на порожнє місце, і побіг до виходу.
— Та постійте ж! — у розпачі закричав Віктор і кинувся навздогін.
«От лихо! Мені, виходить, не можна ні хвилюватися, ні боятися, бо тоді починають холонути руки, а бісовій рибці саме цього й треба. Але ж я не дерев’яний, щоб на все дивитися байдуже і нічого не брати до серця…»
Від великого збудження відчув, що цього разу його кинуло вже не в холод, а в жар. Наздогнав Венслава Кручека і цупко схопив за руку:
— Не пущу!..
Кручек зупинився. Якийсь внутрішній промінь освітив змарніле, виснажене обличчя. Контакт знову було знайдено.
— Ви пам’ятаєте, куди ми йшли?
— Пам’ятаю, — кивнув. Потім подумав трохи, запитав: — А чого ти так налякався, що в тебе похололи руки?
— Кожен злякається, коли в нього під ногами східці почнуть провалюватися…
— Це тобі здалося. То лише світловий ефект… Ну, гаразд, ходімо. Тільки тепер слідкуй, щоб у тебе не холонули руки.
«Добре йому говорити. Я ж не піч, куди молена підкладати паливо і постійно підтримувати тепло…»
Спустилися в підземелля. Далі йшли вузькими ходами, які то впиралися в поперечні похмурі коридори, кручені хідники, то вели до глухих кутів. Часто доводилося повертатися назад, звертати праворуч або ліворуч, тупцятися довго на місці, поки Венслав Кручек пригадає, у який коридор чи хідник заходити.
Біля одного з отворів Віктор побачив людський кістяк і відвернувся.
— Це скелет члена нашої експедиції, який хотів пройти через лабіринт на другий поверх, — скрушно мовив Венслав Кручек.
«Отак, може, й наші десь тут валятимуться… — подумав Віктор і спохопився: — Але ні, не треба про це думати, бо можуть захолонути руки, тоді рибка знову переможе вченого, тоді і ми всі загинемо тут».
Зупинилися на невеликому майданчику. Там було аж п’ять різних за шириною і висотою входів. Венслав Кручек ступив до найширшого.
— Запам’ятайте цей вхід. Сюди ми й підемо.
За входом виявився вузький круглий коридор.
Пройшли по ньому раз, удруге, втрете… Далі не було видно ані виходу, ані входу.
— Не розумію, — стривожився Віктор, — де ж подівся той вхід, у який ми зайшли? Уже робимо, мабуть, десяте коло! Так можна крутитися без кінця і краю!..
— Ми в пастці,— пояснив Венслав Кручек. — Але ти молодець! Добре, що точно підрахував, яке саме коло ми зробили. Отже, ще залишилося п’ять, потім зупинимося
Вони ще п’ять разів пройшли глухим круглим коридором і стали чекати. Вхід не з’являвся.
— Ось бачиш, ти сам збився з рахунку і мене збив, — дорікнув Вікторові Венслав Кручек. — Коли людина рахує, не можна розмовляти!
— Що ж тепер буде? — запитала розгублено Оксана.
— Треба пильно оглянути оцю стіну і знайти у ній голубий камінець. Шукайте!
Незабаром вони знайшли той голубий камінець. Венслав Кручек натиснув на нього долонею, стіна затремтіла, посунулась униз, і перед ними відкрився вхід до кімнати, у якій стояли стіл, стільці й диван, оббитий шкірою якоїсь морської істоти.
— Це половина пройденого шляху, — сказав Венслав Кручек. — Присядьмо тут, відпочинемо і тим часом напишемо послання на землю. Ти взяв папір і чим писати? — запитав Віктора.
Віктор дістав з кишені записник і ручку.
— От і добре. Тоді пиши, що я говоритиму.
Він продиктував звернення до урядів усіх країн,
в якому розповів про невдачу, що спіткала наукову експедицію під керівництвом директора Міжнародного інституту морських ресурсів академіка Луї Жака Луп’є, про мандрівний вулкан, у якому спершу жили науковці і до якого потім удерлися маніяки-фашисти і вже стільки років по-звірячому знущаються над людьми, знищують у морях і океанах кораблі та підводні човни, беруть у полон матросів і пасажирів і ще готують страшний злочин проти всього світу — затопити всі материки й острови. Від імені поневолених Венслав Кручек закликав уряди докласти всіх сил, щоб якнайшвидше виявити вулкан, звільнити з жахливого полону невільників і належно покарати злочинців.
— А тепер поклади наше послання в поліетиленовий мішечок і сховай за пазуху, — сказав Венслав Кручек Вікторові.— О, почекай! Напиши ще на окремому аркуші своє прізвище, ім’я, адресу і також кинь у мішечок. Це на всякий випадок, якщо з тобою щось трапиться, хай знають, хто ти і звідки. Ясно?
— Ясно…
— Тоді рушаймо далі.
Вони пройшли ще кілька переплутаних тунелів і коридорів, як раптом позаду хтось жалібно-жалібно заплакав.
Віктор і Оксана насторожилися:
— Чуєте? Мабуть, хтось заблудився!
— То не людина, — відповів Венслав Кручек.
— А хто ж?
— Спеціальні репродуктори, в яких час від часу звучить людський плач. Інженер Мінц навмисне вмурував їх у лабіринті, щоб отакі жалісливі, як ви, почали шукати нещасного і заблукали.
На їхньому шляху було ще багато всіляких пасток, хитромудрих несподіванок, але Венслав Кручек успішно розгадував їх і зрештою вивів з лабіринту.
— Невже й путчисти отак добираються на другий поверх? — здивовано запитав Віктор.
— Ні, у них є службовий, теж секретний, хід з палацу Роберта Конрада. А це запасний, на випадок якоїсь непередбаченої ситуації, ну, скажімо, бунту чи нападу. Бо путчисти, хоч і мають у своєму розпорядженні найновішу зброю, але страх перед справжньою людиною у них великий. Недарма ото й перетворюють майже кожного, кого захоплять, на людей-риб… Та досить про це. Приготуйтесь — підемо до шлюзу! — наказав Венслав Кручек.