Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Однак Толкунов нічим не виказав свого зацікавлення капітанською сумкою, резонно вирішивши, що тепер вона нікуди не дінеться.
– Завдання ясне? – запитав лаконічно.
Лейтенант огледівся розгублено й одповів не дуже впевнено:
– Полковник наказав виконувати всі ваші розпорядження.
Толкунов згадав лейтенантову впевненість і зверхність у приймальні і задоволено гмикнув. Вільно простягнувся в кріслі й мовив тоном, що виключав заперечення:
– Мусимо затримувати всіх, хто зайде чи
– Так, – охоче погодився Щеглов, – мусимо й зробимо. Тобто «мишоловка».
– Називайте це, лейтенанте, як хочете, але попереджую: не так усе просто, як здається. Сюди можуть наскочити озброєні й досвідчені вороги.
Нараз Щеглов посміхнувся відкрито і якось зовсім по-дитячому. Одповів:
– Я командував взводом розвідки, капітане, й брав «язиків».
– Ви? – обличчя в Толкунова витягнулося. Щеглов знову посміхнувся.
– Я знаю, що ви, мабуть, думаєте про мене: звичайний канцелярський щур…
Капітан енергійно захитав головою, проте одразу махнув рукою і посміхнувся приязно. Підвівся з крісла й мовив:
– Чесно кажучи, не думав… Але все це міняє справу, і я дуже радий.
Лейтенант підійшов до вікна, Толкунов хотів попередити його, щоб не висовувався, та Щеглов визирнув на вулицю обережно, з-за фіранки.
– Усе видно, – схвалив, – хто входить до нашого будинку і хто виходить.
– Чергуватимемо біля вікна по черзі.
– Слухаюсь.
– Візьміть стілець, у ногах правди нема.
– Потім, ще не втомився.
Лейтенант глянув на вулицю і, переконавшись, що нікого поблизу нема, вийшов до передпокою і повернувся з сумкою. Толкунов подивився на нього поблажливо: голоду не відчував – підкріпився хлібом з маслом із запасів пані Грижовської, але проти шинки й ковбаси не заперечував. Проте Щеглов витягнув з сумки товсту й пошарпану книжку, зиркнув на Толкунова і, прочитавши в його погляді розчарування, тонко посміхнувся і зауважив:
– Тут є і дещо з їстівного, капітане, прошу… – протягнув Толкунову сумку.
Капітан удав, що їжа не цікавить його, узяв сумку непоспішливо, та й не відмовився, зрештою, йому належав сухпайок, і фактично він не був зобов'язаний лейтенатові.
Капітан витрусив усе з сумки на стіл і глипнув задоволено. Все ж його передбачення справдилися: замість звичайного чорного хліба – півбуханки білого, кільце копченої ковбаси, шинка, шоколаду, правда, нема, але цукру інтенданти не пошкодували.
– Я вже обідав, – обізвався від вікна Щеглов. Капітан відломив шмат ковбаси, зажував просто так, без хліба, і кімнату заполонив запах добре прокопченого м'яса.
– Я на вашому місці не відмовлявся б, лейтенанте, Така смачнятина!
– Не голодний, – повторив Щеглов сухо, і капітан, жуючи, попростував до кухні ставити чайник. Він визирнув звідти
– Ви на посту, лейтенанте.
– Добре усвідомлюю це.
– На посту не читають.
– Ви міркуєте як сержант-розводящий.
– Його права і обов'язки визначені статутом.
– Невже ви такий формаліст, капітане?
Толкунов куточками очей подивився на апетитну рожеву шинку на столі й подумав: Щеглов, коли був би формалістом, обмежився б яєчним порошком і банкою консервів, і взагалі, хіба може найдосконаліший статут передбачити й регламентувати все, що відбувається в житті? Тим більше, тренована людина, навіть читаючи, другим зором бачить усе, що відбувається неподалік, принаймні мусить побачити людину в цьому тихому завулку. Мовив примирливо:
– Але ж дивіться, лейтенанте, аби не проґавити…
– Можете покластися на мене, – одповів Щеглов упевнено, й капітан остаточно заспокоївся.
На кухні вже свистів паром чайник, капітан заварив чай, і не шкодуючи заварки, понюхав, як апетитно пахне, й налив у дві великі розмальовані філіжанки міцного, аж чорного, чаю. Виніс до кімнати й подав одну з філіжанок Щеглову..
– Від такого чаю гріх відмовлятися, лейтенанте, – сказав повчально. – Хто його зна, скільки нам тут ще стирчати, а міцний чай бадьорить і додає настрою.
– Бадьорить – точно, – погодився Щеглов і відсьорбнув з задоволенням. Засунув книжку під пахву, вмостився на стільці і, обхопивши чашку обома долонями, вдихнув аромат чаю і щасливо посміхнувся.
Толкунов подумав, що лейтенант справді провів у окопах не один місяць, саме там виробляється звичка тримати долонями гарячу алюмінієву кварту, аби хоч трохи зігріти руки. Він, правда, знав про бойове минуле Щеглова й раніше, точніше, для всіх в армійському Смеріпі не було секретом, що Карий познайомився з лейтенантом у медсанбаті – обох легко поранило, тиждень полковник мусив пролежати, поки загоювалася рана. В одній палаті з ним лежав і Щеглов – куля зачепила йому стегно: ще шкутильгав, коли вперше з'явився в приймальні полковника, і всі дивувалися: бойовий офіцер, а погодився…
Але, чесно кажучи, Толкунов не дуже вірив у окопне минуле Щеглова – виходить, помилявся.
Капітан спорудив собі бутерброд із шинкою – справді, спорудив, бо хліба відрізав на півтора пальця, намастив маслом, а зверху поклав аж два шматки шинки, бутерброд ледь пролазив до рота, однак капітан якось управлявся з ним, запиваючи солодким чаєм.
Смачна їжа настроїла Толкунова добросердно, й він запитав у Щеглова просто так, щоб почати розмову й хоч трохи зійтися з цим, як виявилось, не таким уже й примітивним канцелярським щуром: