Марафон завдовжки в тиждень

Самбук Ростислав Феодосьевич

Юнак, не гаючись, поставив апарат перед ним – видно, слухняний і покірливий, а ці якості Гаркуша особливо цінував у підлеглих. Посміхнувся Гімназистові приязно й подумав, що тепер можна й не поспішати, можна розгледітися і все спокійно обміркувати. Звичайно, порадившись із Сорокою.

Набрав номер ї, почувши жіночий голос, попросив:

– Покличте, будь ласка, Панаса Никаноровича. Сорока взяв трубку відразу, немов чекав Гаркушиного дзвінка. Дізнавшись, хто говорить, не здивувався, мовив коротко:

– Слухаю.

– Я

сиджу разом з вашим племінником, шановний… – іромуркотів Гаркуша й додав, буцім запрошував Сороку дружню вечерю: – Ми з нетерпінням чекаємо на вас. Одразу, не гайтеся.

– Зрозумів, – одповів Сорока так само сухо и поклав трубку. – Приємно мати справу з тямущими людьми. – Гаркуша для чогось ще потримав трубку й кинув її на важіль. – З надійними. – Помітив, що юнак наблизився до вікна, наказав зовсім іншим тоном: – Відійди. Сядь тут, – тицьнув на крісло в кутку, – посидь, поки не прийде дядько.

Хлопець знизав плечима, проте заперечувати не став. Гаркуша присунувся до вікна боком визирнув обережно, постояв, роздивляючись, та не побачив нічого тривожного. У цей передвечірній час вулиця спорожніла, й тільки якісь жінки на тротуарі жваво перемовляються.

Ці жінки, вирішив Гаркуша, коли б на вулиці сталося щось підозріле або цікаве, не базікали б так, жінки – спостережливі й допитливі, від їхнього ока не приховається ніщо. Отже, на вулиці порядок і можна, не хвилюючись, дочекатися Сороки. Шановного і улюбленого Панаса Никаноровича Палківа.

Гаркуша відчув, що до нього повернувся не тільки спокій, а й добрий гумор, якщо ж людина в доброму гуморі, справи її не такі вже й кепські.

На мить згадав вузький карниз над безоднею, гострий черепичний гребінь і падіння на нього – під грудьми засмоктало, але тільки на якусь секунду чи дві, справжній чоловік тому і вважається справжнім, що нема для нього безвиході, що знайдеться за будь-яких обставин і здолає все.

Так, як він, – недарма сам гауптштурмфюрер Кранке призначив його резидентом у Львові.

Гаркуша подумав, що попереду неприємні розмови з гауптштурмфюрером, різні пояснення, однак до провалу Грижовської вони передавали надзвичайно цінну інформацію. І ще встиг подумати Гаркуша, що, можливо, йому зараз краще удати з себе інваліда війни – Палків дістане йому милиці…

Як він ходитиме на милицях, Гаркуша не встиг уявити, бо почув у передпокої шерех. Рука сама потягнулася до кишені за пістолетом, але все ж він згаяв якісь півсекунди чи навіть менше, і цієї миті Толкунову вистачило, щоби послати кулю йому в праву руку, – Гаркушу відкинуло назад, -він почав падати на стіл, та, навіть падаючи, вистрілив – і влучив, бо Толкунов випустив пістолет.

Гаркуша перекинув свій вальтер у ліву руку, він стріляв однаково влучно з обох рук, і другою кулею обов'язково звалив би Толкунова, та Юрко встиг кинути в нього стілець, куля вдарила в стіну, а

вже набігав Бобрьонок, він перекинув на Гаркушу стіл і притиснув шпигуна до підлоги, з ходу вдарив його пістолетом по голові, завченим і виваженим рухом, щоб не вбити, і Гаркуша обм'як і простягнувся на підлозі.

Бобрьонок перевернув його обличчям униз, скримцював руки і лише по тому обернувся до капітана.

– Що? – запитав.

Толкунов поморщився зневажливо.

– Здається, зачепив…

По правому плечу в нього вже розтікалася кров, Бобрьонок хотів розірвати гімнастерку від коміра, але Толкунов не дав і стягнув її акуратно, як дбайливий господар. Скосував на рану й мовив байдуже, ніби куля не пробила йому ключицю, а тільки подряпала шкіру:

– Тиждень у медсанбаті…

Бобрьонок похитав головою – капітан явно казав неправду – і витягнув індивідуальний пакет. Але Толкунов відсторонив його, обійшов стіл, зиркнув на Гаркушу, який вже подавав ознаки життя, і обійняв здоровою рукою Юрка.

– Спасибі, хлопче, – тільки й мовив. Він не сказав більше ні слова, проте Юркові вистачило й цього, він зашарівся і мовив перше, що спало на думку:

– Дуже прошу, мені приємно, що став у нагоді. Бобрьонок нараз зареготав щасливо.

– Став у нагоді… – повторив крізь сміх. – 3 тебе, капітан, великий могорич, слава богу, хлопець не п'є, але цукерки…

Юркові на мить зробилося образливо, що його вважають мало не дитиною, та, дивлячись на справді щасливе й усміхнене майорове обличчя, і сам посміхнувся весело й з полегшенням. Він відсунув стіл, що придавив шпигунові ноги, Бобрьонок нахилився над Гаркушею, підвів за комір йому голову й мовив мало не ласкаво:

– Ну, досить придурюватися, Гаркушо. Помотав ти нам нерви, це точно, тиждень ганялися за тобою, цілий марафон…

Чесно кажучи, Толкунов не знав, що таке марафон, але, змагаючи біль у плечі, кивнув і ствердив:

– Побігав, і досить. Усьому приходить кінець. Хіба ти ве знав? Точно – кінець..,

– Ну, знову пішло-поїхало! – радісно мовив підполковник Чанов і відклав газету.

Толкунов сів у ліжку, підмостивши під спину подушку.

– Чого радієте, підполковнику? – запитав. Лейтенант Мамаладзе, який стояв посеред палати, спершись на милиці, вигукнув докірливо:

– Слухай, він ще не чув останнього зведення! Піхота пішла, а танки поїхали, збагнув? Наш новий наступ у Польщі, бої на Сандомирському плацдармі… А там до рейху – тьху, рукою подати.

Толкунов, забувши про біль у плечі, різко повернувся до підполковника.

– Він не бреше, Семене Семеновичу? – запитав.

– Звичайно, Мамаладзе – тріпло, – лукаво примружився той. – Але зараз усе точно.

– Послухай, дарагой, – підвів милицю лейтенант, – шпигуни тебе не добили, доб'ю я, ти знаєш, що таке східний характер?