Марiя
Шрифт:
* * *
Мама співала. Богдась повертався додому, чув її голос, і враз усі плани, увесь його хлоп'ячий клопіт відходили кудись далеко, і думки линули ген-ген за Сену, за Булонський ліс, за Париж. за Францію..
Про що він міг думати, коли мама співала?
Зажурилась Україна,
Що ніде прожити
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти
Найдужче він любив оці пісні про Україну, запорожців, Кармелюка — мама й книжку про Кармелюка написала для нього, і ту стару пісню любив
А ще була сумна, тужлива до безкраю пісня про чайку. Мама казала, що це також про Україну.
Ой біда, біда
Чайці-небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.
І він, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсім вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загоні повстанців і втік з київської фортеці, як брат художника Якобі Павло, якого поранили в бою, а він теж був на боці повстанців.
А мама співала так розпачливо:
А бугай бугу гне чайку в дугу...
Не кричи, чайко, бо повішу в лугу.
Як не літати, як не кричати,
Дітки маленькі, а я їх мати.
Киги, киги! Злетівши вгору,
Тільки втопитись в Чорному морі!
Аж сльози підступають до очей Богдася. Хоч би ніхто його не побачив!
Та раптом мама зовсім змінює мелодію, і улюблена Богдасева весела пісенька лине з вітальні, де стоїть напрокат взяте піаніно:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле!
Із стріх вода капле!
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне,
Мандрівочка пахне!
Ой, скільки, вже тих пісень знає мама! Його найкраща, найрозумніша, найкрасивіша у світи мама!
* * *
Маша співає і співає...
І де в неї сили беруться? І звідки вона взяла всі ці пісні?
Параскева Петрівна сідає на кухні. «Хай я потім приберу — не треба грюкати посудом, щоб не заважати».
Це привід, їй самій хочеться послухати Мащу. Який у Маші гарний низький голос. Чому вона так сумно співає:
Ой, глибокий колодязю,
Золотії ключі —
А вже ж мені докучило,
В світі горюючи.
Вона щаслива тепер, її дочка? їй добре з Сашею? А щось гризе материнське серце, коли виводить Маша журливо:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була...
Чи я в батька не дитина була.
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав'язали.
Така моя доля!
Гірка доля моя!
Що ж тепер картати старе серце за Машине сумне дитинство, розкидане, розірване по родичах? Хіба мати не розуміла — і заміж вона не вийшла—вискочила, щоб здихатися тих родичів, і нічого доброго з того не вийшло.
Але ніколи докору матері, ніколи, навпаки — тільки щоб їй,
Що вона сама може сказати проти чемного, вихованого Олександра Вадимовича? Це ж не те, що її другий чоловік, Машин вітчим, бодай його не згадувати! Але ж чому, врешті, не взяти розлуку й не одружитись Маші й Олександру Вадимовичу? Отак — наче все тимчасове.
І Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цієї артистки. Кажуть, і дитя вже знайшлося. Нічого незрозуміле.
А Маша виводить:
Болить моя головонька,
Нічим зав'язати.
А далеко до родини,
Ніким наказати...
Заболить...
«Машенька, дочка моя любая!»
Ще не каже Параскева Петрівна, що вже кличе її молодша дочка Вірочка до неї їхати. Хоч розірвись матері!
«А все ж таки, може, час, щоб цей настирний німець дав перепочинок, а то й справді занедужає? Піду запропоную їм перекусити».
* * *
«...Мила моя, єдина моя! Перша й остання. Я чую твій голос — і нічого мені більше не треба».
Саша лежить у своїй кімнаті, трохи застудився, але ж він знає — в перерві співів Маша забіжить до нього й спитає:
— Серце моє, ти все слухав? Які тобі найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збірки?
— Усе, усе до вподоби. Як ти питаєш?
— А може, цей спів заважає тобі задрімати? У тебе від нього голова ще дужче заболить?
— Ну що ти, мені це найкраще від усяких ліків, хіба ти не знаєш? Слово честі, я сьогодні себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти співаєш. Я вийду до обіду, я вже скучив за всіма Так добре, коли ми всі разом
— То я ще кілька пісень доспіваю і тоді покличу тебе. Вона поправила подушку, поцілувала швидко в очі, погладила спітніле волосся — знову жар! — і побігла доспівувати.
І в-же лунало: .
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому
А от цю, що вона почала зараз, він не чув ще від неї:
Та бодай тая степова могила запала, гей!
Де я вчора жито жала, вчора вечір утеряла.
Для нього кожен вечір, кожна годин'а, коли вони не разом— «утерянин-загублений».
Ой, не говори ж ні до кого, говори зі мною, гей!
Як не будеш, серце, говорити, — умру, серце, за тобою
«Говори з ким завгодно, тільки будь зі мною і не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Ні, я не думаю про це».
Ой. я умру ізвечора, а ти умреш вранці, гей!
Та нехай же нас поховають з тобою в одній ямці'
Та нехай же нас поховають і:хрест укопають, гей!
Щоб усі люди здивувались, як ми вірненько кохались!
«Як ми вірненько кохались», —пошепки повторює Cauia