Марiя
Шрифт:
(Я втратив все, що мав допіру,
І друзів, і веселий спів... )
A кінець? Це ж про мене:
Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde.
Le seul bien qui me reste au monde
Est d'avoir quelquefois pleurй.
(За все відповідати треба.
Єдиний дар я мав від неба:
Це те. що плакати я міг.
(З
Тільки я плакав колись від любові до тебе, від щастя, що побачив тебе...
* * *
Він заснув. Марія дивилася з балкона на місто, на Ніццу. Боже мій, наче для неї писав Тютчев:
О, этот юг, о эта Ницца!
О, как их блеск меня тревожит! Жизнь, как подстреленная птица,
Подняться хочет и не может.
Кажуть, сюди він привозив свою останню любов, з якою прожив 14 років, не беручи розлуки з «законною» дружиною. І з цією, молодою, у них було троє дітей. Вона молодою вмирала тут від туберкульозу, його остання любов, якій присвятив він найніжніші, найтонші й найкращі вірші, які тільки могли з'явитися в ураженому людському серці.
...Ні, ні, я не віддам тебе смерті, мій коханий... Там, удалині, праворуч — гора, і на горі кладовище. Там похована дружина Олександра Івановича Герцена — Наталі, перша Наталі.
Він розповідав, як уночі за італійським звичаєм ховали її. Італійські жінки, а серед них і родичі Гарібальді, вкрили її всю трояндами і помагали нести труну.
Він розповідав, як потім, уже іншим часом, він і бойові однодумці й соратники з різних країн, котрі випадково опинилися в Ніцці, усі на своїх руках несли на це ж кладовище труну матері Гарібальді, а самого Гарібальді не було, вони виконували його обов'язок...
І ще раз бідному Олександру Івановичу довелося породичатися з роковою горою. Він був тоді недовгий час у Парижі. Марія вже збиралася побачитись із ним, як у нього захворіли наймолодші діти, двоє близняток, хлопчик і дівчинка, їх не бачила Марія, про них розповідали, які це були чарівні дітки, та які б не були! — вони захворіли на дифтерит і за кілька днів обоє померли. Він привіз їх, дітей Наталі другої, поховати коло своєї першої Наталі.
Досить про смерть! Я не хочу дивитися у той бік! Страшна ця Ніцца. Навіщо на сонячному годиннику такі страшні слова поіталійськи?
Іо vado е vengo
Ogni matina,
Ma tu ondrai
Senza ritorno '.
(Я іду й повертаюсь щоранку, а ти підеш у якийсь день і не повернешся(з італ.).
Увечері вона попросила зайти лікаря. Температура була вище сорока. Але Саша спав. Звичайно, він просто задрімав, а не був непритомним. Марія сказала:
— Він задрімав тільки-но, може, не треба будити? Лікар узяв безсилу руку, помацав шию:
— У нього не може бути така висока температура, як ви казали, торкніться самі.
Справді, і шия, і руки були зовсім не такі гарячі...
— Але ж я тільки-но міряла, — якось винувато мовила Марія, наче виправдуючись, їй здалося, що лікар незадоволений тим, що його потурбували. Він сам поставив термометр. Саша не чув. Він спав. Тільки
— Справді, температура дуже висока, — сказав лікар, глянувши на термометр і якось дивно на неї. — Вранці обов'язково викличте сестру і мені сповістіть. Давайте пити й частіше повертайте з боку на бік, щоб не було набряку легенів.
Ні, він не сердився на неї, що вона його потурбувала, і вона сказала кілька разів:
— Дякую, дуже, дуже вам дякую.
А він дивився з жалем і співчуттям і знову наказав:
— Вранці покличте сестру.
Вона вже не лягала, весь час сиділа коло Саші. Він не прокидався. Тільки чула, як весь час клекоче в грудях. Повертала його, приговорюючи ніжні, ласкаві слова. Оцей клекіт у грудях лякав більше, ніж температура. Така температура траплялась уже не раз, а потім раптово наставало полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку. Тільки почало розвиднюватися, вона тут же коло нього стала готувати йому цитриновий сік. Поставила знову термометр. Температура трохи впала, вже було не сорок, а тридцять дев'ять, їй здалося, він трохи розплющив очі, зовсім-зовсім трохи. Звичним рухом вона трохи підняла йому голову й дала сік. Останнім часом йому навіть ковтати було важко. Але зараз ковтнув майже без зусилля.
— Сашенько, серце моє, температура падає, і сік ти добре ковтнув. Ти чуєш мене, Сашенько? Ти чуєш?
Він з зусиллям підняв повіки й глянув у очі, прямо в живі очі Марії, сумно, але цілком свідомо, та повіки враз безсило опустилися.
— От бачиш, уже тобі легше. Ти чуєш? Повіки знову заворушилися, але цього разу лише ледь-ледь напіввідкрили очі і впали.
— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? — повторювала Марія все голосніше і вже кричала, не розуміючи, що кричить несамовито:
— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене?
І вже в кімнату бігли покоївки й сусіди по пансіону, а вона все кричала, тримаючи його голову:
— Ти чуєш мене?
І коли її хотіли відтягти від нього, вона кричала:
— Ні, ні, він тільки-но чув мене! Він подивився на мене! Цього не може бути!
— Отак і буває, — сказала просто і навіть якось грубо сестражалібниця, і Марія враз зіщулилася, принишкла, раптом їй стало страшно, що зараз його заберуть, кудись віднесуть, не можна їй кричати, вона сама все зробить, що треба. Вона стала навколішки й притулилася до його руки — може, він всетаки чує?..
* * *
Вони поверталися разом «додому».
Тільки він був у труні, а вона везла його... Так хотіла його мати, якій повідомили негайно. «Поховати в Москві, коло батька». Хіба вона могла заперечувати? І як вона могла доручити комусь везти його — їй здавалось, вона ще з ним, коло нього. Вона сама повинна привезти й віддати матері, не віддати, вони удвох будуть з ним до останньої хвилини. Наче уві сні проїхали Париж. Богдась. Етцель. Сахновський. Волков. Мадам Дезіре — їхня куховарка останні роки — уважна жінка, яка перейшла до них від Якобі. Ще, здається, хтось був... Марія нічого не розуміла. Не плакала, все робила, як автомат, — що накажуть. Усі наказували щось. У дорозі, в поїзді ні з ким не розмовляла.