Марiя
Шрифт:
— Ну, що ти! Я дам тобі повну волю, крім часу сніданків, обідів та вечері, — усміхнулась Марія.
Для Варвари Дмитрівни це був вихід. Прощаючись з Марією, цілуючи її, вона сказала:
— Тепер я буду спокійнішою. Повертайся швидше. Митя тобі також у всьому допоможе, все ж таки чоловічі руки. А ти бережи його.
Митя пішов її проводжати. Вони розмовляли, як близькі родичі, товариші.
— Справді, Машенько, ти мені давай різні доручення, я з такою охотою виконаю все, поки ти приїдеш. Я відчув — ми будемо друзями, справжніми великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче.
І
— Я все зроблю, щоб тобі було легше... Напиши мені обов'язково, — і притиснув її руку до себе міцніше, наче хотів, щоб відчула — вона може на нього спертися.
...А мимоволі він думав усю дорогу — поцілує вона його на прощання? Вона поцілувала. По-сестринському.
— Дякую тобі, Митенько. Коли б ти знав, як мені важко. Тільки йому так сказала. Навіть з Етцелем мовчала.
— Я знаю! — тихо сказав Митя.
Але хіба він міг знати всю безодню її болю?
* * *
Який несприятливий час для повернення на батьківщину! Та хіба вона його обирала?
А втім, хіба легше було на Русі великій і рік тому, і два, і три? І коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом, що діялося тут за ті роки, що вона жила за кордоном, — хіба можна було б сказати: от краще вона б повернулася тоді, Отоді було не так важко.
Правда, перший час після реформи немов забуяли свіжі вітри, прокинулись нові сили, нова молодь росла по всіх усюдах, тяглася до знання, до праці, до боротьби за права і людське життя знедолених.
Палкі шістдесяті роки! Вони увійшли в історію російського народу бадьорим весняним світанком, славними іменами... Але ж, але ж... Як швидко зрозуміли всі, крім тих, хто не хотів розуміти, що разом з невеличкими подачками, які давала ліва рука уряду, права затискувала ще жорстокіше і невблаганно виривала з когорти одчайдушних бійців то одного по одному, а то й цілими купами. Кожен рік позначався вразливою білою.
1861 рік. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально — від хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневіряння довели його до могили у сорок сім років? Усім це було зрозуміло. А восени того ж року — смерть Добролюбова.
Увесь цей рік по всій імперії — селянські заколоти. Студентські хвилювання по всіх університетських містах.
Арешти. Заслання. Кари.
1862 рік. Арешт Чернишевського. Красовського. Михайлова. Писарєва. Тимчасова заборона прогресивних рупорів — «Современника» та «Русского слова».
Арешти. Заслання. Кари.
1863 рік. Вже й «Основа», перший український журнал, припинив своє існування. А міністр внутрішніх справ горезвісний Валуев видав циркуляр про заборону видання книжок українською мовою, якщо це не художня література, та й для художньої літератури були створені посилені цензурні рогатки. У таємному ж листі до міністерства народної освіти цей «ліберальний», як він себе вважав, міністр Валуев писав: «...ніякої малоросійської мови немає і бути не може».
Усе «тайне» стає «явним». Не тільки явний циркуляр, але й про лист знали всі, і увійшли вони в історію української літератури ганебними віхами.
А тоді, в ті роки, відчули на собі ці розпорядження
І, звичайно, особливо гостро відчула це українська письменниця — Марко Вовчок.
(Бідна Марія! Вона це відчула не лише як соціальне лихо, а як і своє особисте: адже перед тим запропонували їй українські діячі, про цс з нею говорив Василь Білозсрський, коли була вона в Петербурзі наприкінці шістдесят другого року, — щоб заходилася вона працювати над історією України для дітей; і скільки планів уже виникло тоді у неї з приводу популярних книжок українською мовою для шкіл, для простого народу).
Той же шістдесят третій рік. «Рухавка» — невдале, приречене на страшний кінець польське повстання. Загибель сотень молодих життів. Розправа Муравйова, посланого на придушення повстання, який сказав: «Я не з тих, кого вішають, я з тих, хто вішає!» Скількох же він перевішав!
А серед повішених, серед закатованих, засланих, загиблих у сутичках — скільки знайомих і друзів Марії!
Арешти. Заслання. Кари.
1864, 1865 роки. Ще дужчі утиски цензури.
Арешти. Заслання. Кари.
1866 рік. Постріл Каракозова в імператора Олександра II. Яка страшна розправа з усіма причетними і непричетними! Недарма на розслідування і ведення справи був викликаний до Петербурга Муравйов-вішатель. Ну, вже він і розправився!
Усіх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в тому, що вони "особи, віддані злочинному вченню соціалізму та комунізму". Багато із забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ під впливом соціалістичних ідей Чернишевського, під впливом його роману «Что делать?». «Современник» заборонили зовсім.
Арешти. Заслання. Кари.
Страшний Маріїн рік. Вона навіть не могла стежити, дослухатися, що робиться на батьківщині. Навіть постріл Каракозова і всі події, зв'язані з ним, одразу не викликали значимої реакції, — вона боролася за життя Саші, і все-все відійшло на другий план, усе інше було як у туманній далині. І тільки тепер дізнавалася, що діялося, тільки тепер доходило, і треба було думати, що робити. «Современника» нема, «Основи» давно нема, Білозерський і Куліш, «основ'янські» редактори, влаштувалися у Варшаві і відійшли від українських справ. Та, правда, в неї зв'язки з «Русским словом», іншими російськими журналами та газетами, куди вона надсилала свої нариси — «Листи з Парижа», зв'язки з видавцями.
Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. І не думати, що ніхто її не чекає.
4
«Друже мій Машо! Сьогодні я міг уже чекати від тебе листа, але й досі його ще нема. Я ще не почав непокоїтися з приводу тебе і, певне, почну не скоро, але вважаю своєчасним написати тобі і потім спокійно і терпляче чекати твоєї відповіді. Мені тепер не те щоб сумно, а якось мляво живеться, я такого становища і настрою не терплю, хотілося б сісти за працю, зробити якнайбільше, почасти для того, щоб очистити собі кілька вільних днів до часу твого повернення, але досі різний дрібний і сторонній клопіт постійно відтягали мене від діла, примушували мене їздити по місту, і час витрачався найдурнішим чином без праці й без задоволення».