Марiя
Шрифт:
* * *
— Що сталося з Богдасем? Сьогодні він такий тихий, як ніколи.
Вчора Саша, стоячи перед картинами Ліппі, сказав усміхнувшись:
— Оці янголята схожі на Богдася — такі ж, видно, урвиголови!
А італієць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Ліппі брав за моделі для янголят хлопчисьок з вулиці та своїх власних синів, веселих бешкетників, а мадонну писав — із своєї жінки, яку викрав з монастиря! Сімеечка!
Нічого «монастирського» і святого не було в цій милолицій грайливій мадонні, а «ангельського»
Видно, і сам художник був дуже життєрадісною людиною.
Та зараз Богдась уже цілу годину сидить за столом і щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на папері.
Він попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з віньєточкою в куточку і написом «Florence», щоб було відомо, що лист надіслано аж з Флоренції, і сказав, що хоче написати сам.
— Кому? — спитала Марія.
— Дядькові Дорошенкові, — сопучи від напруження і серйозності, не відриваючи очей від паперу, відповів Богдась.
За мить вона боялася, що він скаже — «татові», а зараз їй стало ніяково, що він не батькові пише, а «дядькові Дорошенкові».
— Ти й татові напиши або припиши в моєму листі.
— Гаразд. Потім, — так само не відриваючись від своєї роботи, відповів Богдась. — Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарібальді. Правда, дядько Ілько буде радий?
— Авжеж, зрадіє.
Авжеж, Дорошенко зрадіє і Богдасевим закарлючкам, і картці Гарібальді.
У своїх листах Ілля Петрович завжди просить надіслати її фотографію... Треба буде. І йому, і Добролюбову...
Богдась зайнятий і не схильний до розмов.
Вона бере купку листів, яку одержала в Римі, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зібралась за той місяць, що вона затрималась у Неаполі. Листи від Опанаса, від Дорошенка, від Таволги-Мокрицького — давнього приятеля Маркевичів, від Тургенева... Вона поспіхом прочитала їх.
Потім Венеція — там було не до листів... Власне, і тепер, у Флоренції, не було жодної вільної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кілька днів, але й тут затримались.
У Флоренції їй подобалось. (А де в Італії не подобалось?)
Зовсім рано, коли всі спали, вона виходила з готелю і йшла на горби Данте. Кажуть, він там ходив, звідти дивився на свою Флоренцію, і здаються ті кипариси немов велетні монахи, що дали обітницю мовчанки і стоять непорушні, навіть коли здіймається трамонтана, — саме вони зберігають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторіччя незмінними. Треба буде спитати, скільки живуть кипариси? Здавалося, що він, Данте, блукав тут зовсім нещодавно...
Тут знову були зустрічі з Мікеланджело, і після усипальниці Медічі вона нагадала Саші тютчевський переклад чотирьох рядків Мікеланджело, що він написав до своєї «Ночі»:
Отрадно спать — отрадней камнем быть.
О, в этот век — преступный
Не знать, не чувствовать — удел завидный.
Прошу: молчи — не смей меня будить.
...І тут, у Флоренції, вона засумувала.
Може, ця купка листів, яку вона врешті наважилася перечитати, повертала її до дійсності і нагадувала, що треба врешті вирішити, куди і як повертати?
На неї чекають «вдома». Навіть у тому листі Мокрицького, де він начебто і лає рідну сторону, — все ж таки він радить повертатися швидше. Вона читає між рядками більше, ніж написано. «Боже мій, — чужина! А свій-то край? Не варт ніякої чужиниі Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: літай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навідатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам почути».
Не «дечого», а багато почула і побачила б...
У тому ж листі він пише про «батька» Тараса, як напередодні його смерті прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирішили другого дня прийти. Прийшли — а він уже на столі. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував завжди, як співали вони вдвох, і наспівував їхні любимі пісні. «Тільки й розмови було у нас, що про Вас — наша радість».
Важко читати ці рядки. А листа як підписав? «Цілую кінчик вашої одежини»... Вона знає — там не один він, Мокрицький, «цілує кінчик одежини» української письменниці — Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Він радіє кожному її новому твору: «Нещодавно я прочитав Вашого «Лихого человека». Ця повість в «Русском вестнике» в січні була надрукована. «Вона мені дуже сподобалась. А «Три долі» ще більше».
Від Дорошенка аж кілька листів одразу, і всі наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Він ніколи не насмілювався говорити так одверто, як оце написав.
«Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я ніколи не змінюся... У мене голова йде обертом, навіть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у житті. Запевніть мене в цьому, Маріє Олександрівно. Напишіть, коли Ви повернетесь до Росії і чи повернетесь через Чернігів...»
Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернігів?.. Як же це буде? Флоренція. Мілан. Обов'язково ще Мілан — вони так із Сашею поставили. Потім Париж. Потім Чернігів і Петербург?
У Чернігові чекають на неї Опанас і Ілля Петрович Дорошенко.
«Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в голові, туман якийсь, думки не в'яжуться.
А втім, я певен, що Ви і без слів повірите, що я такий самий. Ні, мені здається, тепер я відчуваю дужче, ніж раніше.
Маріє Олександрівно, надішліть мені свій портрет, благаю вас, надішліть... Я б готовий летіти в Італію, але не для Італії... Ваш навіки Дорошенко».
Цьому вона вірить, і її аж ніскілечки не турбує, що вона сама не відчувала і не відчуває до нього нічого, крім вдячної дружби, безмежного довір'я у всьому, а бере і може взяти, як належне, усе від нього.