Мартів хліб
Шрифт:
Тільки-но Март, усміхаючись, додумує до кінця так безсоромно про єпископа, як із площі, що перед аптекою, долинають вигуки і крики:
— Дорогу, дорогу! Пропустіть його світлість!
Дзвінок біля дверей калатає-вітає, й аптеку вмить заповнює гурт вельми поважних осіб. Таких, перед якими майстер Иоган, котрий вовтузиться у передпокої біля віконця, зриває берета раніше, ніж починає бити поклони… Так, іноді трапляється, як латиною говорять. Lupus in fabula, себто про вовка помовка, а він навстріч. Адже про єпископа Хенрікуса Март саме думав — і от уже його превелебність стоїть в аптеці попереду всіх гостей. Рясна біла сутана поверх могутнього черева ненажери, триповерхове підборіддя, вдоволена посмішка; обіруч нього п’ятеро-шестеро каноніків десь такої ж вгодованості, а трохи позаду — чимало місцевих панків і паній. Серед останніх, між іншим, Март
— Хо-хо-хо-хоо, — регоче єпископ і втягує носом повітря, — у вас же й пахне, наче сюди прнтягли всі весни трояндового саду, все миро [19] і ладан кафедрального собору [20] … Свята правда! Я бажаю сам скуштувати вашого дива! Тому що нинішні міські купці такі неуважні до свого єпископа (при цьому високий церковний сан кидає на купців ^га їхніх дружин такий шельмуватий і водночас задерикуватий погляд, що має означати: ви розумієте, хоч я вас і звинувачую, але надто серйозно сприймати це не варто, адже ми одним миром мазані), такі неотеси, що я, їхній духовний отець, тільки чував: магістрат уже кілька разів на бенкетах ласував цим дивом, і в радників за домашнім столом теж їдять, а єпископ, окрім чуток, усе ще нічого не відає. Мартінусе, ти, подейкують, майстер своєї справи, тож дай мені добрячий кусень!
19
Оліїста запашна речовина, що вживається в християнських церковних обрядах.
20
Головна церква міста, де богослужіння править єпископ.
Март у такому випадку не скнарує. Негайно підносить єпископові шматок завбільшки з поросячий окіст:
— Ласкаво прошу, пане єпископе, нашому виробу цс така честь!
І його превелебність призволяється — тобто умінає, аж за вухами лящить. Скільки рот дозволяє, вгризається зубами, прицмокує язиком і все облизує товстелезні губи, насолоджуючись смакотою.
— О-о-о!.. — вигукує єпископ, коли фунтова пайка мартового хліба вже зникла між його широченними зубами, — о-о-о-о!.. Адже це сазиз цілком extraordinarius… І ти, син нічного сторожа оселедні, вмієш готувати такі ласощі? І ви робите це в товаристві якихось човнярів і машталірів? Неймовірно! І називаєте мартовим хлібом? Від твого імені? Ні, ні, ні, ні! Я вам забороняю це — називати отак. У страви, яку споживає єпископ та його каноніки, — він обертається до своєї свити, — куштуйте, куштуйте, — у такого наїдку, особливо якщо його походження вельми сумнівне, повинна бути назва витонченіша й неодмінно латиною. Не мартів хліб. А martipanis. Мартіпаніс, який в усьому світі, наскільки я правильно розумію вимову латинською мовою, називатимуть марципаном. І ти, Мартінусе, не засмучуйся: при бажанні твої нащадки у цій назві віднайдуть ім’я свого діда. Звісно, коли схочуть. А зараз, — він знову жує кусень марципана і, не проковтнувши, каже: — Зараз я хочу тобі, Мартінусе, за пречудове відкриття належно віддячити. Так, так. Прохай, що хочеш. Одначе, пам’ятай: я не король, у якого в казках за такої нагоди прохають півкороліиства або руки королівни. Хо-хо-хо-хо! Тому що пів-єпископства без папського дозволу я тобі подарувати не зможу, а доньки в мене немає. Отже, прохай у мене щось розумне, що відповідало б моєму сану.
Від цікавості аптека, запруджена поважним товариством, замовкає. Тільки єпископ і його каноніки чавкають марципаном, а Март думає, як ніколи, напружено: прохати, що хочеться, чи ще ні?Він шукає очима Матильду, щоб поглядом запитати її, але юнка десь загубилася між паній, і Март дивиться у вікно на площу. Він бачить: пан Калле разом зі своєю благовірною підіймається від Старого ринку. Вони йдуть так швидко, як можуть, одначе під гору нерівною бруківкою просуватися тяжко. Через кожні десять кроків вони зупиняються і переводять дух. Власне, хекає лише мати. Чомусь (може, від недоброго передчуття) їй трохи лячно. І Март вирішує: гаразд, нехай тоді її страх буде недаремний. Нехай має для цього всі підстави! Ось так!
Минаючи єпископа та ного свиту, Март між радниками хапає за руку Матильду іі виводить її до пана Хенрікуса:
— Вельмишановний єпископе, благословіння — ваш обов’язок. Нічого
— О-го-го! — дивується єпископ. — Адже це доня радника Калле — Матильда? — Якусь мить він роздумує і запихає в рота третій кусень марципана. — Он воно що! А чому б і ні?! Коли вже пообіцяв, благословляю вас. І таллінському магістрату, — це вам, друзі мої, — буде корисно, якщо трохи підчикрижу пера гордині. Хоча б задля годиться. Сина нічного сторожа наречу зятем радника! Ага, так-так. — Тут єпископ, який любить іноді вдаритися в політику, згадав про наречену. — Так-так. А ти, дівчино, згодна?
Юна Матильда слухала єпископські міркування і думала. «Ти ба, і сліпий півень інколи ненароком знаходить зерно». А зараз вона опустила променисті очі, спаленіла — личко стало наче з рожевого марципана — і прошепотіла:
— Та-а-а-ак…
Після цього єпископ Хенрікус тут же благословив їх на шлюб. Тільки-но серце тричі тенькнуло від радості, як до аптеки зайшло подружжя Калле.
Радники зі своїми дружинами вмить оточують обидві пари і так їх цілують і віншують, що просто жах. Хто із ввічливості, хто глузуючи, деякі — далекоглядніші — щоб приховати заздрість. Поздоровлення і поцілунки лунали якийсь час, перш ніж батьки збагнули, що насправді скоїлося. Після цього тато Калле так обіймає Марта за шию, що до пуття й не збагнеш, чи це каральний ляпас, чи дружній штурхан, чи шльопанець тестя.
— Ну, такі пригоди коли-не-коли кінчаються значно гірше. Якщо Матильда бажає бути жінкою майстра по виготовленню мартового хліба, то нехай.
— Дружиною марципановогомайстра, — виправив єпископ.
Але маму Калле це аніскільки не втішає. Вона гикає і непритомніє— саме там, де біля дверей лабораторії стоїть ясенева софа з високою спинкою. Так що падати зовсім не боляче. Але довго лежати там їй не доводиться. Щодуху, мнямьямнямнякаючн, до неї поспішає синьо-червононосий майстер Поган (адже в кожного наприкінці розповіді має бути своє місце й заняття) і відволодує радницю такими смердючими, але дійовими краплями, що один кмітливий опасистий купець каже, осміхаючись, майстрові Йогану:
— Знаєте, тепер, коли ваш famulus своїми дивовижними солодощами приспав свого тестя й півміста, ви можете своїми гидомирними краплями приводити до тями всіх зомлілих тещ. І навіть, я вірю, й померлих тещ. Це буде ще прибутковіше, ніж приготування марципанів. Хе-хе-хе-хее!
Тим часом пан радник Калле скликав на весілля до свого дому весь люд, що був ув аптеці, і, звісно ж, на чолі з єпископом. Чутка про витівку його превелебності, неабияке щастя аптекарчука і радникової доньки вже сягнула-розпросторилася по всій площі. Там усе густішає натовп цікавих сусідів — зловтішних гільдійських купців і радісних ремісників. Майстер Йоган продає їм келихи чудового кларету і закриває віконниці. Адже він теж запрошений на весілля!
І невдовзі із аптеки починають виходити весільчани: попереду — єпископ Хенрікус, який навіть послав гінця принести йому з Вишгорода єпископську митру. За ним ідуть молодята. Март відкасав рукава, а на капелюх начепив гвоздику. Матильда ніяк не може тримати серйозною квіточку своїх уст і міцно держиться за Мартову руку. Услід за молодою парою йдуть батьки Калле. Радникове лице ніби промовляє: що буде, те й буде, а, можливо, все обернеться на краще, тому що мені здається, що цей Март своїм сидриватсіумом справді прославиться, і ми з ним… А лице ного дружини пихатіє: радниця в будь-якому випадку повинна мати гідність, от, будь ласка! За обома Калле плавом пливуть інші пани і панії, дженджики й чепурухи. І найостаннішим — майстер Йоган (усе ще або знову: АА-ААА-АПЧХХХИ!) і троє мартових підручних із ношами, на яких два пуди марципану для весілля. А за ними, метляючи хвостом і облизуючись, біжить підстрибцем чорно-сірий пес. Мартові помічники весь час мусять віднаджувати його від нош із марципаном:
— Геть! Геть!
Осіннє небо синє-пресинє (таке буває в Талліні вряди-годи), як очі нареченої, коли вона зводить їх, щоб поглянути на Марта. Тоді й Матильда бачить у синьому бездонні — навколо Мартових зелених очей, розкудланої голови і капелюха з гвоздикою — червоні дахи, і жовті мури, і сірі вежі, і те, як із вузеньких вікон на синьому тлі неба витикаються золотисті сурми. І вся процесія, і весь міський навколишній люд чує на вулицях, як залунала весільна музика:
туут-туду-туут-туду-туут-туду, туут-туду, туут-туду-туут…