Машина забуття
Шрифт:
— Я наказую: говори!
— Тому що я дуже люблю маму, — ледь чутно прошепотів бравий солдат В 16/01 Тремпс.
Так само, як і його предки, воно ніколи не зустрічало собі подібних. Але у всіх у них імена звучали схоже: Зло, Нещастя, Жах, Кара Небесна тощо.
Воно було ще недосконале і беззахисне. Відчуття його були грубі й примітивні, зараз ним володіло одне бажання — їсти. Воно причаїлось у центрі площі Переможної Зброї біля гусениці танка, поставленого як пам’ятник. Створіння інстинктивно відчувало, що тут йому нічого не загрожує, адже воно мало
— Любиш маму?! — почервонівши, вигукнув 15/01 БВ Тремпс.
— Так, — відповів син, намагаючись не дивитись на розлючене батькове обличчя.
Він розглядав спочатку кінчики своїх черевиків, потім перевів погляд на шосе, понівечене гусеницями танків, потім подивився на танк у центрі площі й розкрив рот від здивування: біля правої гусениці, швидко пульсуючи чорним драглистим тілом, причаїлось маленьке, з кулак завбільшки, створіння, схоже на восьминога. Вигляд цієї невеличкої тварини викликав чомусь відчуття крайньої відрази, змішаної із страхом.
— Тату, — ледь чутно промовив син. — Дивись, он там…
— Що “он там”?! — гаркнув солдат 15/01 БВ Тремпс, дивлячись у той бік, куди показував палець зблідлого хлопчика. — Нічого там немає! Що за вигадки? Ти мене зовсім не слухаєш! Наказую слухати уважно!
— Єсть! — звичка до покори виявилася дужчою від цікавості й страху.
— Тож слухай. Я все постараюсь розтлумачити тобі коротко і зрозуміло. Ти любиш Великого Батька Всіх Солдатів?
— Так!
— А своїх соратників?
— Звичайно.
— Тепер поміркуй. На одній шальці терезів усе місто, Великий Батько Всіх Солдатів, твої соратники і твій батько, а на другій — зрадниця-мати. Кому ти віддаси перевагу?
— Але ж я маму… Мама, вона…
— Ну! — солдат 15/01 БВ Тремпс не давав йому часу на пусті роздуми. — Вирішуй! І не забувай про свій обов’язок солдата В! З ким ти?!
— З соратниками, — повільно відповів солдат В 16/01 ВГ Тремпс, починаючи розуміти, як грубо він помилився раніше.
— Молодець! — батько не міг стримати вдоволеної усмішки. — Я вірив у тебе. І я не помилився.
Солдат В скоса глянув на місце, де було дивне створіння, і нічого не побачив. Створіння зникло без сліду. А може, його ніколи й не було?
— Ну як там у вас? — благодушно спитав батько. — Що завтра вивчатимете?
— Уроки мужності.
— А, — пригадуючи, кивнув головою солдат А. — І в нас колись такі були. Першого ступеню?
— Чому першого? — трохи образився син. — Перший ступінь був у нас ще півроку тому. Це птахів треба було вбивати. Сімома способами, які покажуть офіцери-наставники, а два треба було придумати самим.
— Ну і?..
— Звичайно, придумав. І не два, а цілих чотири, — погордливо підвів голову солдат В.
— А тепер на тваринах?.
— Так. Тільки де їх дістати?
— Ми ловили приблудних собак
— Давно всіх собак переловили. Нам на уроці сказали, що вже рік як у місті немає жодної собаки…
— Це добре з точки зору епідеміологічної, — бадьоро сказав батько.
— Нам так і сказали на уроці, — підтвердив син.
Отак, дружньо розмовляючи, вони ьеквапом ішли затишною вулицею-пасткою, і батько з радістю дедалі більше впевнювався, що його хлопчик росте справжнім солдатом.
А Створіння все росло. Спочатку воно харчувалося органічними речовинами грунту, потім, трохи зміцнівши, спробувало спіймати щупальцями кицьку, яка пробігала мимо. Кицька несамовито занявчала, рвонулася щосили і втекла, лишивши Створінню тільки жмут шерсті. Голод робив Створіння чимраз активнішим, і наступна спроба виявилася вдалою.
Воно успішно полювало кожного дня і росло, росло, росло…
Минуло два місяці. Створіння дуже виросло й за розмірами не поступалося танку. Величезний чорний мішок поглинав дедалі більше їжі і ріс неймовірно швидко. І ось одного разу ввечері…
…І ось одного разу ввечері середній офіцер дому-казарми прибув на шикування. Він зразу ж помітив, що старший солдат, який підбіг до нього з рапортом, чимось схвильований.
— Пане середній офіцер! За час вашої відсутності… — сказав він і замовк.
— Не тягніть! Доповідайте коротко і ясно!
— Слухаюсь! — виструнчився старший солдат. — Рядовий 21/02 АК Гарп…
— Ага! — зловтішно посміхнувся середній офіцер. — Я так і знав! Знову цей ледар 21/02 АК Гарп не вичистив як слід ґудзики на мундирі.
І він, демонстративно викинувши вперед руку з витягнутим вказівним пальцем, повернувся до правого флангу строю і… на мить онімів. 21/02 АК Гарна на місці не було. “Може, хворий? Чи помер раптово?” — промайнуло в голові. Але він тут-таки відкинув це припущення. Про такі речі казармений лікар мав би повідомити задовго до шикування. Лишалося дві версії: або солдат 21/02 АК Гарп втік за межі міста-імперії як дезертир і відщепенець, або як ворожий агент. Третього не дано. Якби солдат не з’явився в казарму просто так і лишився вдома, на нього того ж дня донесли б усі члени сім’ї і сусіди, а якби він знічев’я вештався по вулицях, його при першій же перевірці затримав би патруль. Отже, як дезертир або шпигун. Шпигун. Це слово перетворилось на величезний дзвін, який дзвонив і дзвонив у заціпенілому мозку. Не бачити тепер підвищення, не бачити надбавки за бездоганну службу. В таких випадках кара одна: винного відправляють за межі міста для несення польової служби. Збройні сутички трапляються там по кілька разів на день — так раціонально очищають місто від небажаних елементів.
Здригаючись від горя, забувши про завмерлих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати про те, що сталося, старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка, що старшому офіцерові теж буде непереливки.
Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.
Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.
— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушились?