Машина забуття
Шрифт:
— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.
Це і був дід Патратій.
Я мовчки стенув плечима.
— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгнувши пустив шпильку дід.
— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.
— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву.
Дід тим часом повернувся до голови.
— Поспішати треба. Горпина ще жива, але крові багато втратила.
Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів
Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими очицями і незлобиво жартував:
— Ану, дохторе, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?
Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.
Ми перебралися через рів і стали дертися по схилу, порослому ліщиною. Це місце й мало назву Панський садок. Вода збігала вниз, і хмиз швидко підсихав. Тому місцеві жителі часто ходили сюди по сушняк. Невдовзі ми добрались до галявини. На краю її, підім’явши високу траву, лежала стара Горпина. Дід квапливо схилився над нею.
— Жива! — Він підняв голову, і я побачив в його очах біль і гнів. — Кулею поранена. От звірюки! Три роки нас мучили і навіть тепер ось… — Він глянув на мене спідлоба і сказав, намагаючись повернутись до попереднього жартівливого тону: — Давай, дохторе, полагодь сусідку.
Я швидко оглянув поранену. Вона була в глибокому шоку. Через пошкодження стегнової артерії витекло багато крові. Велика гомілкова кістка перебита кулею. Я наклав джгут, зробив необхідні ін’єкції.
— Нести треба бабу Горпину, — сказав я Патратію.
— Ноші? Це я швидко зроблю! — відповів Патратій, виймаючи з-за паска сокирку.
Зненацька почувся тріск хмизу, і на протилежний бік галявини з лісу вийшов німець з автоматом у руках. Одяг його висів лахміттям, обличчя заросло рудим волоссям, очі божевільно блукали. Він помітив нас, і його обличчя пересмикнула судорожна посмішка. Дуло автомата було на рівні наших грудей. Ще мить і… Під серцем у мене похололо.
Дід Патратій теж побачив німця. Обличчя його закам’яніло, на шиї надулися вени, і раптом він закричав високим пташиним голосом. Мене ніби осліпили, безжалісною рукою зчавили мозок. Світло потьмяніло в моїх очах на мить, а потім спалахнуло сліпуче яскраво. Я відчув, що в моїй душі вирвалрся з якихось темних глибин така страшна ненависть, для якої немає назви в людській мові. І вся ця буря була направлена на людину, яка стояла на тому боці галявини, на фашиста. Здавалось, що весь сенс мого існування полягає в тому, щоб загнати свої пальці, які ніби перетворилися в сталеві кігті, в ненависну плоть і рвати, терзати, шматувати. Несамовито затрачавши, я кинувся вперед і ніби крізь сон почув голос діда:
— Стій! Не тобі слово було!
Він залізною хваткою схопив мене за комір, і тут я усвідомив, що гарчав не я.
Великий сірий вовк метнувся з-за кущів і, вигинаючись у стрибках над травою, помчав до німця. Вмить фашист був збитий з ніг, з хряскотом склепились у нього на шиї страшні зуби, і порснула на всі боки яскрава кров.
Знову по-пташиному крикнув старий, і вовк великими стрибками зник у лісі.
Як і раніше, в листі пересвистувалося птаство, все було тихо й спокійно. І все, що трапилося, могло здатися страшним маревом, але в дальньому кінці галявини лежав, підпливаючи кров’ю, німецький офіцер.
Тітку
Ще по дорозі з лісу я намагався завести з дідом розмову, щоб з’ясувати, що ж усе-таки сталося. Патратій якийсь час відмовчувався, потім запитав:
— Тобі, дохторе, коли ти під стіл пішки ходив, давали сірниками гратися?
— Припустімо, не давали. Але до чого тут сірники? Я…
— А до того, — повчально зауважив дід, — що людям цей секрет тепер дати однаково, що дітям сірники.
Більше дід нічого не сказав.
— Що? Га? — перепитував він після кожного запитання, прикидаючись глухуватим.
Я твердо вирішив не давати старому спокою і наступного ж дня прийшов до нього додому. Була в усьому цьому якась загадка, невідома науці. Можна було допустити, що звуки, створювані старим, мали відповідну частоту яка діяла на роботу мозку, накладаючись на його власні біоритми. Як і коли виникло в людей це чудесне вміння? Можливо, легенди й казки про чудесну силу чарівного слова не вигадка, а мають реальну основу?
Проте поговорити з дідом Патратіем так і не пощастило. Рано-вранці він пішов на луг накосити трави для корови і наступив на німецьку протипіхотну міну.
Після смерті старого я пропрацював у селі два роки. У Партизанському живуть родичі моєї дружини, і ми часто приїжджаємо туди. Нині в Партизанському живе онук Патратія — завзятий мисливець. Кажуть, що на полювання він часто ходить без рушниці, але без здобичі ніколи не повертається.
Можливо, таємниця діда Патратія не зникла зовсім, і онук коли-небудь розповість про те, що не встиг оповісти дід?
ДВІЙКА ІЗ СПІВІВ
На спокійному Сонці вирували бурі, які важко уявити людині. Розжарена до семи тисяч градусів речовина фотосфери здіймалася вгору і, не порушуючи другого закону термодинаміки, в хромосфері розжарювалася ще більше. Океани енергії мчали від палаючого світила, та лише мізерна частина вогняного дихання потрапляла на крихітну кульку — Землю, що оберталася навколо Сонця на відстані сто п’ятдесят мільйонів кілометрів.
Небокрай був насичений малиновим кольором, та чим вище до зеніту, тим барви ставали блідіші й поступово переходили на заході в темно-сині тони. Небо на сході розгорялося все більше, і нарешті сліпучо-білий край сонячного диска виринув з-за обрію.
Сонячний промінь ковзнув по першому поверсі дев’ятиповерхового будинку і, пробившись крізь щілину важких гардин, освітив брижувате сонне обличчя чоловіка. Він невдоволено скривився і підняв важкі повіки. Ранок був ясний і радісний, горобці під вікном вицвірінькували фортіссімо. Через відчинену кватирку вливалося прохолодне пахуче повітря. Чоловіка, який тільки-но прокинувся, звали Григорій Іванович, він працював двірником будинку № 8. Хоч йому вже пішов сорок сьомий рік, інакше, як Гриня, його не звали. Так повелося тому, що він надто часто був напідпитку і тоді його не залишав дурнувато-веселий настрій, тож завжди був запанібрата і малим, що тільки на ноги зіп’ялися, і старим.