Маска
Шрифт:
Антон Рибалко, на відміну від Сліпня, був родом із Правобережної України, а точніше, з південної Волині, яка перебувала тоді у складі королівської Польщі. Він належав до одного з тих нечисленних українських шляхетських родів, який уперто тримався православної віри. За що не раз піддавався гонінням із боку властей і сусідів – ревних католиків. Один із таких сусідів, які здавна ворогували з Рибалками, шляхтич Мачинський, у 60-ті роки XVIII століття вступив до так званої Барської конфедерації, яка об’єднувала непокірних шляхтичів, котрі вимагали більших вольностей для себе і ненавиділи «бидло». Саме діяльність барських конфедератів, їхній розгнузданий терор, призвели до знаменитої Коліївщини. Та ще до повстання конфедерати в числі інших спалили й садибу Антона Рибалка. У вогні
Антона Рибалка зараховують на службу у таємний куракінський відділ, або, як на тоді, – приказ, і він повертається до Польщі. Точніше, на ті українські землі, які ще були під польською владою. Там він невтомно агітує проти слабкої королівської влади Станіслава Понятовського і вербує собі прихильників. Йому потрібні були помічники, і під час одного з наїздів у Петербург він познайомився з Василем Слєпньовим. У доволі авантюрному землякові він відчув не лише споріднену душу, а й досить здібного підлеглого і забрав його у Польщу. Там Василя спершу видають за родича Рибалка, а потім він непомітно розчиняється у численних містечках Волині і Поділля, вигулькуючи то дрібним шляхтичем Слєпньовським, то купцем із Білорусі. В нього несподівано виявляються здібності до мов. Він швидко знаходить спільну мову і з польським шляхтичем, якого образив сильніший сусід, і з євреєм-корчмарем, до якого сходилися всі міські новини. До того ж у його кишені завжди знаходилося з десяток-два злотих, або й старі золоті дукати спокусливо бряжчали.
Значною мірою саме завдяки Рибалку і Слєпньову (і таким, як вони) 1791 року була створена інша конфедерація – Тарговицька, члени якої орієнтувалися на Росію і навіть офіційно звернулися до імператриці Катерини з проханням про втручання у польські справи. Відомо, що й маніфест конфедерації писався не десь, а в Санкт-Петербурзі.
То було торжество справи, за яку так завзято боровся Антон Рибалко. Чи варто дивуватися, що він отримав російський орден і доволі чималий маєток на приєднаних землях. Не обійшли увагою і його підлеглого. Василь Слєпньов отримав чин поручика, йому пожалували невелике сільце у Білорусії. Правда, господаря з нього не вийшло. Незабаром він продав і свою невелику садибу разом із кріпаками, бо корчми у «північній Пальмірі» стриміли на кожному кроці, а душа Василева була широкою. Так із ним лишився тільки вірний і дуже необхідний йому Петрусь.
А проте незабаром про Слєпньова знову згадали. Куракінські хлопці потрібні були новому імператору Павлу, і Слєпньову довелося рушати у далекий італійський похід та випробувати на своїй шкірі перехід через Альпи, де він і ще кілька «рибалківців» спостерігали за поведінкою сіятельного князя Римницького і графа Задунайського-Суворова та його офіцерів, які цілком могли заразитися ідеями французької революції.
Повернувшись із походу, Василь Слєпньов пересвідчився, що його начальник здобув ще більшу вагу при дворі. Незабаром обидва вони взяли участь у змові проти імператора Павла, а після того, як на престол сів його молодший син Олександр, Василь Слєпньов міг кілька місяців благополучно пропивати премію, отриману, звичайно, не за те, що задушили царську особу, а за «подобающеє усердіє».
2
Отже, того не дуже щасливого ранку Василь Слєпньов, оббризкавши себе холодною водичкою та задовольнившись чималенькою порцією розсолу, поїхав до Рибалка, бо знав, що той задля розваги посилати по нього не стане, та й чекати на підлеглих не любив. Рибалко зустрів його у своїй міській квартирі,
«Либонь, нове дільце світить», – подумав Слєпньов, побачивши свого безпосереднього начальника.
– А ти, братику, бачу, вчора добряче нализався, – вилив на нього цеберку холодної води Рибалко. – До ранку, мабуть, пиячили?
– Майже, Антоне Федоричу, – зізнався Слєпньов, бо знав, що обдурювати Рибалка небезпечно так само, як і спізнюватися на зустріч із ним.
– Так, так, звичайно, графині тебе в такому вигляді не покажеш, – констатував Рибалко.
Він подзвонив і звелів слузі принести стопарчик горілки.
– Це я тому такий щедрий, що краще ти в мене тут похмелишся, ніж потрапиш знову в трактир до своїх п’яничок, – пояснив Слєпньову, здивованому такою несподіваною щедрістю.
Коли ж Василь Петрович узяв із рук слуги чарку і задоволено крякнув, відчуваючи, як тіло оживає під дією такої необхідної йому рятівниці, Рибалко й запитав його про те, задля чого, як виявилося, викликав.
– Ти, звісно, чув про людину в помаранчевій масці?
– Це той, котрий… грабував польських вельмож? – наморщивши лоба, згадав Василь Петрович.
– Той самий, – підтвердив Рибалко. – Пам’ятаєш, ти ще його нашим союзником називав…
«Припустимо, називали його нашим спільником-помічником ви-с, Антоне Федоричу, а не я», – подумав Слєпньов, а вголос сказав тільки:
– Він нібито під час бунту Костюшка кудись згинув…
– Згинув, а тепер знову об’явився, – сказав Рибалко. – І тепер це не просто бандит, а найлютіший ворог Російської імперії, який зазіхає на життя її знатних підданих.
Спиною Слєпньова пробіг неприємний холодок. Він навіть дозволив собі поморщитись. Наступні слова Рибалка потвердили його найгірші сподівання.
Рибалко показав підлеглому на одне з м’яких крісел у вітальні, сам зручно вмостився поруч. Витримавши невеличку паузу, він розповів, що в Петербург прибула така собі графиня Войцицька. Вельможна особа добилася прийому у наближеного до государя-імператора князя Адама Чорторийського.
– Сподіваюся, ти знаєш, яку вагу зараз має при дворі цей польський князь?
– Ще б пак не знати, – пробурмотів Слєпньов.
Справді, ім’я князя Чорторийського, якого називали навіть другою особою в державі, було тоді у російській столиці у всіх на устах, надто ж у вищому світі. Ходили чутки, що він разом із трьома іншими вельможами, яких називали «молодими друзями імператора», – графами Строгановим і Новосельцевим і вихідцем із Малоросії Василем Кочубеєм, – складають якийсь «негласний комітет», який готує важливі реформи і якому належить вся реальна влада в Росії. Так було насправді. Гурток друзів молодого, двадцятичотирирічного імператора, також молодих і повних реформаторських ідей, і справді протягом 1801—1803 років керував Росією. Що ж до князя Чорторийського, то 1804 року його призначають міністром закордонних справ, і кілька років він визначав зовнішню політику величезної імперії. Навіть поконфліктувавши з імператором, який вирішив виступити на боці Австрії в її новій війні проти Наполеона (Чорторийський був прихильником перетворень на кшталт наполеонівських), демонстративно подавши у відставку з провідної міністерської посади, князь Чорторийський ще два десятиліття, до 1830 року, коли він очолив уряд повсталих у Варшаві, залишався однією з найвпливовіших фігур на політичному небосхилі Російської імперії. На початку 1802 року він був на найвищій вершині – поряд із троном.
Тим часом Рибалко розповів, що графиня поскаржилася князю-землякові на бандита, котрий захопив у полон її чоловіка. Князь доповів про напад на бал у князя Любославського і полон графа Войцицького самому імператору. Розгніваний цар (адже зазіхали на честь одного з його підлеглих) викликав до себе князя Куракіна, а вже той – Рибалка. Надійшла вказівка зробити все можливе, аби спіймати злочинця. Саме спіймати, а не просто знищити.
– Ти, звісно, розумієш, наскільки непросто буде це зробити, – сказав Антон Федорович.