Шрифт:
Василь Бережний
Материн голос
Опинившись на Мiсяцi, вона все роззиралась, захоплювалась:
Нiколи не думала, що тут так гарно!
Вiн водив її безконечними тунелями Лунополiса, показував поверхневi споруди, що прозорим склепiнням пiдпирали чорне, всiяне зорями небо.
– А ходити як легко, сину!..
Голос у матерi дзвiнкий, зовсiм ще молодий - може тому, що вона спiвуча? Скiльки й пам'ятає, любила спiвати. На свята, приймаючи гостей, спiвала весело, з полум'ям, у буднi,
– А в нас цвiтуть сади. Якби тiльки приморозки не впали... Урожай буде!.. Приїдеш у вiдпустку цього лiта?
Хотiв сказати їй про експедицiю, слова ледь не злетiли з кiнчика язика, але встиг погамувати їх. Навiщо тривожити матiр? Тривожити... Ага, он воно що: в її голосi чується тривога! Слова веселi, а голос тривожний. Невже здогадалася, що це - прощання? Чи, може, iнтуїтивне?
– Хоч тут i легко ходити, - сказав матерi, - але вiдстанi немаленькi. Лунополiс займає бiльше ста квадратних кiлометрiв. Давайте, мамо, трохи пiд'їдемо.
Дорiжка, помережана смугами зеленого пластика, понесла їх лункими тунелями, високими печерами, стiни яких iскрилися в свiтлi кварцових ламп. На поверхню їх винiс ескалатор. Мати мовчки дивилася на велетенське шатрище, яке квiткою конвалiї накривало кратер, дiаметром не менше кiлометра.
– Майдан здружених нацiй, - пояснив матерi.
– Пiсля роботи сюди сходяться американцi, росiяни, поляки, українцi, французи... Всi, хто працює в Лунополiсi. А он до озера пiшла група туристiв. Поплавати на Мiсяцi - от екзотика!
– Е, в Днiпрi, мабуть, краще. Ось як буде тобi вiдпустка...
"Найдорожча, ненаглядна моя мамо...
– подумки звертався до неї. Коли-то менi випаде побувати на Землi, та чи й випаде..."
Хоч мати й тамувала тривогу, ховала її глибоко в серцi, але вона вiдчувалася i в iнтонацiї, i в поглядi, i в зiтханнях, якi часто виривалися з грудей. Та навiть усмiшка якось не так освiтлювала материне миле, рiдне лице, якого вже торкнулись лiта.
Коли оглядали панораму астродрому, де в чорну глибiнь космосу нацiлились два кораблi висотою з Останкiнську телевiзiйну вежу, мати знову зiтхнула.
– Що то?
– Кораблi далекої дiї, мамо. Готується експедицiя до сусiдньої планетної системи.
Примруженими очима дивилась на тi ракети, а там порались монтажники, снували, як мурахи, зовсiм дрiбненькi на такiй вiдстанi.
Тихо сказала:
– I чого летiти хтозна-куди? Навiщо наражатись на небезпеку?
– Це надiйнi кораблi,
– А хiба не доцiльнiше було б спочатку повнiстю опанувати Мiсяць, зрештою всi планети Сонячної системи, а тодi вже...
Тепер вiн зiтхнув.
– Звичайно, якась логiка в цих мiркуваннях є. Але...
– Але що?
– Ну, хiба я знаю...
Ох, як йому кортiло розповiсти про цей омрiяний полiт, про те, як вiн хвилювався, проходячи вiдбiркову комiсiю! Але стримався. Це ж останнє побачення перед стартом, останнє, - навiщо ж його затьмарювати? Мати - це ж мати, зараз почне свої жалi... А так йому просто приємно, радiсно слухати її. Нехай говорить що завгодно, йому аби чути, сприймати, всотувати в душу цей рiдний, єдиний серед мiльярдiв голос.
– Ти, гадаєш, чому людина приживається на Мiсяцi?
– фiлософствувала мати.
– Бо перебуває у сферi тяжiння рiдної Землi, рiдного Сонця. Це ж простiр, вiдведений нам природою! А покинути своє Сонце... Хто його зна, що може статися...
Вiн слухає й слухає, наче п'є джерельну воду десь на Землi, в тiнi дерев.
А мати показує очима на величну голубу кулю i, притишивши голос, продовжує:
– Поглянь, сину, це ж чудо... Пливе в просторi Земля, сама собою, он бач, снiгова шапка на полюсi, а як виблискує океан... Колиска життя! То як же це так - узяти й покинути оцю дивовижу, оцю красу?..
Цiєї митi йому наче вiдкрилися очi, поглянув на рiдну планету iнакше, по-новому, i вона постала перед ним як прекрасне видиво, як справжнє чудо природи. Досi незнане почуття охопило всю його iстоту - аж серце защемiло.
– То коли ж у тебе вiдпустка?
– Не знаю, мамо... Тому ж i запросив, що не знаю. Невiдомо, коли побачимось...
А сам добре знав, що вiдпустки вже не буде. I матiр бачить востаннє. Холодок далекої - ой, якої далекої!
– мандрiвки вже наповнював йому груди.
– Постарайся хоч на осiнь, - благально каже мати.
– Саме яблука, грушi... Та й кавуни...
– Гадаєте, менi не кортить походити босому по землi?
– От i походиш. Погостюєш у родичiв, товаришiв.
Нi, мати i в думцi не припускає, що син помчить у космос i вже нiколи не побачить своїх близьких.
– А ставок наш поглибили - скiльки там риби!.. Ти ж любиш рибал...
– Чергового оператора на вахту!
– пролунало з динамiка.
Торкнувся кнопки, екранчик погас, змовк материн голос.
– Iду!
Вiн частенько прокручує цей запис, i наче знову ходить з матiр'ю по Мiсяцю, бачить рiдну планету. Бо вони таки покинули своє Сонце, навiть у телескопi воно виднiється звiдси зiрочкою 12-ї величини. А Землi вже давно не видно.
Чому вони полетiли? Може, тому, що молодi. I людство молоде.