Майже опівночі

Кейдин Мартин

— Як, кажеш, твоє прізвище, бой?

Чарлі Джексон мало не зареготав, коли негр увесь напружився. Він влучив у ціль — «бой» завжди діє на них мов удар батога.

— Мур. Джін Мур. Мені потрібна однокімнатна квартира, містере Джексон.

Чарлі Джексон витяг з рота сигару й почав крутити її між пальцями, оглядати з усіх боків, удаючи, мовби в кімнаті немає [160[нікого стороннього. Витримавши довгу паузу, він підвів очї.

— Ну звісно, — мовив він з умисним сарказмом у

голосів А гроші в тебе є?

Негр знову напружився, і Чарлі Джексону закортіло ляснути себе по коліну. Ну, цього він підчепив як годиться! Не без задоволення він спостерігав, як Джін Мур зціпив зуби, перш ніж відповісти:

— Так, я маю чим заплатити за квартиру, Джексоне. Байдуже, скільки це коштуватиме, гроші в мене знайдуться.

— Для тебе я «містер Джексон», бой.

— Мене звуть не «бой», містере Джексон. Мене звуть Мур. Містер Мур.

Джексон голосно пирхнув.

— Ну звісно, аякже. Не треба приндитись, бой. — Джексон глянув на нього широко розплющеними очима. — О, я ж забув назвати тебе містером, так?

Джін Мур пустив повз вуха цю шпильку.

— Покажіть мені, будь ласка, квартиру.

— Постривай, нема куди квапитись, — мовив Джексон.

— Гроші в мене не чорні, вони зелені на колір, — холодно зауважив Мур.

— Та невже? А втім, може, й так. — Джексон відкинувся в кріслі, оглядаючи з ніг до голови негра, який стояв перед ним. — Ясна річ, я хотів би спочатку глянути на твої гроші. Не маю особливого бажання тарабанитися з тобою по всьому будинку, а потім виявити, що ти морочиш мені голову. Ти ж мене розумієш, правда?

Якийсь час негр не відповідав. Тоді поставив валізу на підлогу. Не спускаючи очей з Джексона, він дістав гаманець і вийняв жмут двадцятидоларових банкнотів. Джексон скорчив здивовану міну.

— Це справді твої гроші, бой? А ти часом не поцупив їх у когось? Бо…

— Годі! — Голос негра пролунав холодно й різко.

І Джексон здригнувся від цього тону, що не допускав заперечень. Він почав підводитися з крісла, роздратований не на жарт.

— Облиште, Джексоне, — сказав Мур, спокійний і впевнений у собі. — Погралися собі в свою гру, а тепер годі. Або показуйте квартиру, або відмовте мені. Щось одне.

Управитель будинку й негр подивились один одному у вічі.

— А то ти з'явишся сюди з отими паскудними оборонцями громадянських прав та зграєю адвокатів домагатися справедливості? Так я тебе зрозумів?

Джін Мур знизав плечима.

— Усе залежить від вас, містере Джексон.

— Так, я бачу, — тяжко зітхнув Джексон. Він висунув шухляду й дістав велику низку ключів. — Гаразд, ходімо. — І, показуючи на валізу, додав: — А це можеш залишити тут.

— Ні, дякую, валізу я візьму з собою.

— Гадаєш, хтось її вкраде? — насмішкувато гмукнув Джексон.

— Ходімо

вже, будь ласка.

Джексон повів його в чотириста другу квартиру. Вони підіймалися сходами, хоча Джексон міг викликати ліфт. Він щось пробурмотів, ніби ліфт перевантажений, хоч насправді йому просто дуже кортіло подивитись, як цей чорнопикий тягтиме сходами свою важку валізу: спочатку вгору, а тоді вниз. «Треба провчити цього сучого сина, — мовив про себе управитель, — надто вже він освічений».

У квартирі Джін Мур, важко відсапуючись, обережно поставив свою ношу на підлогу. Він пройшовся по кімнаті, виглянув у вікно й повернувся до Джексона.

— Скільки? — запитав він.

Цього Джексон не сподівався. Отак погоджуватися на першу ж вільну квартиру, яку йому пропонують? Чортівня якась. Таж тут найгірші меблі в усьому будинку. Правда, негр не може цього знати.

Джексон замислено пожував недопалок сигари.

— Я тебе пущу за дві з половиною сотні в місяць, — сказав він нарешті.

— Дві з половиною сотні? Двісті п'ятдесят доларів у місяць за оцю комірчину? — Мур обвів рукою маленьку квартирку.

Джексон засміявся і стенув плечима.

— Твоє діло погодитися чи ні. Май на увазі, сплатиш за місяць наперед і внесеш заставу в п'ятдесят доларів. Про всяк випадок — за поламку, псування речей, зрозумів? У тебе якийсь дикий вигляд. Тобі ясно, до чого я веду? Почнеш влаштовувати тут пиятики, потім знайдеш собі чорнопику любку, з'являться наркотики, і незчуюся, як у тебе тут буде не квартира, а кубло розпусти.

Джін Мур зиркнув на нього.

— Слухайте, не заходьте надто далеко. Джексон зробив новий хід:

— Я маю право знати, що мої пожильці приносять із собою, як ти вважаєш?

Негр поглянув на нього, не розуміючи. Джексон кивнув на валізу і провадив:

— Ти щось надто дорожиш своїм барахлом. Не спускаєш з нього очей, так? Що там у тебе, бой?

Джін Мур поставив ногу впритул до валізи.

— Йдеться про наймання квартири, Джексоне, — сказав він. — Якщо я правильно зрозумів, виходить двісті п'ятдесят за квартиру, двісті п'ятдесят — місячний аванс і п'ятдесят — застава за можливі пошкодження. Отже, в сумі — це п'ятсот п'ятдесят доларів. — Він подивився управителю просто у вічі. — Я наймаю квартиру й плачу на місці.

У Джексона перехопило подих.

— Я спитав, що там у тебе в чемодані.

Негр не відповів. Чарлі Джексон простяг руку до валізи.

— Не робіть цього, містере.

Джексон позирнув на нього з посмішкою.

— Ти вказуватимеш, що мені робити в моєму будинку?

— Робіть що знаєте, але заберіть руки від моєї валізи.

— Слухай-но, бой, я тут управитель і маю право перевіряти речі, які несуть до цього будинку. Я повинен глянути й перевірити, чи немає там плівок сороміцьких фільмів, або наркотиків, або…