Меч Арея

Білик Іван Іванович

Богдан якийсь час тупо дивився в той бік, нічого не бачивши. За материним небажанням говорити вгадувалася таємниця, й він поклав собі будь-що про все дізнатися. Та раптом у пам'яті випливло широке обличчя Морятина з невловимими очима, й він чимдуж побіг до стаєнь.

Місяця червця в останній день

Богдан Гатило вертався з раті. Він виступав попереду на сірому в чорне яблуко жеребцеві, схожому на того, що був у нього в дитинстві. Повертався з перемогою, ведучи по собі три сотні молодих ясичів і саків. Полонені йшли з тонкими цепиками на шиях, нужденні й прибиті довгим

шляхом, геть не схожі на тих, що сполчилися були три дні перед сим супротиву його можів. Ішли, дріботячи босими ногами, припалі пилом і виснажені — можі окремо, жони й діви теж, скуті по четверо в лаву. Обабіч їхали княжі комонники, підганяючи бранців бичами.

Далі йшли можі комонні, пара по парі, витягшись блискотливою змією на цілу версту, а за комонниками рипіли незмащені яські та сацькі вози з полоном і довга вервечка овець, корів та волів. Найзадніше гупали позв'язувані четвірками, як і самі бранці, різномасті коні, теж звойовані в степовиків.

Перемогу було здобуто нелегко. Русини такоже наклали головами в дикому степу, чимало лишилося в далекій сирій землі або ж полетіло попелом із чотирма вітрами, кожний за звичаєм його роду й племені, та Гатило був задоволений. Шлях за Пороги звільнено, мабуть, і Рогволод подивиться тепер на київського князя по-іншому.

Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, і він не поступиться своєю здобиччю ні перед ким.

Хіба Рогволодові дасть одного, та й то, коли дуже молитиме...

Богдан геть несподівано потрапив на сю рать. Тоді, майнувши до стаєнь, він квапом осідлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не більше, та так і не зміг наздогнати Морятина. Хотів був довідатися в нього про ту таємницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожній, хоча сліди Морятинових коней виднілися зовсім свіжі.

Повернувшись додому, він почав збирати можів. Сам перевіряв оружжя, послав нарочитих до посадів і городищ і на ранок зібрав у Києвому городі майже три сотні комонних і пішаків, озброєних, чим кумири дали. Були з мечами, двосічними й однобокими, були з довгими копіями й сулицями, з важкими шипатими киями або нашвидку випростаними в кузнях вилами. Були малі й велії боляри, були можі прості й ліпші, й навіть смерди, бо вила сим людям правили й за знаряд у роботі, й за оружжя в небезпеці.

Найбільше можів привів за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелів міцно засунути обоє воріт і виставив густу сторожу на всіх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стін. Уранці Київ город був схожий на обложену твердь, гомінкий і незвичайно велелюдний. Околишні боляри та ліпші можі попривозили з собою цілі хури солонини, хліба, меду та іншого борошна [6] , й вузенькі вулиці були позабивані возами, волами й кіньми. Городські боляри, можі та вогнищани хто пустив до себе на постій, а хто й ні, попідпиравши міцні ворота грубими колодами.

[6]

Борошном називали взагалі харчі.

То було в неділю, перший день сідмиці, гостей же Богдан Гатило дочекався в останній, соварождень, та й то над самий вечір. Варта на заборолі зняла лемент, і він побіг до Полудневих воріт. Два можі й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долоні від сонця, в той бік яру, де над Хрещатиком розіп'явся міст.

Хвиля незрозумілого розчарування огорнула князя. Він повільно зійшов з дерев'яного

заборола. Кінський тупіт чувся ближче й ближче, нарешті вершники натягли повіддя. Чільник сторожі запитально глянув на князя.

— Нарочитий Морятин.

— Я-м і сам видів, — зло відмахнувся молодий князь.

— Молиться відчинити.

— Що треба?

— Вельми дуже молиться, — знову сказав чільник у високому шоломі, один з тих, кого притяг Борислав.

Богдан махнув рукою.

— Відчиняй.

У ворота вскочило п'ятеро комонників. Нарочитий між осадив коня перед самим князем, кинув повід своєму отрокові й торкнувся рукою землі, бо трава біля воріт не росла.

— Чолом тобі, княже.

— Здоров будь. Що привіз мені єси?

— Віно од Великого князя витичівського.

— Мій дід прислав мені віно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можів київських?

Богдан був ущипливий, як ніколи. Напруга останніх семи днів жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистішим, ніж звично. Він мовчки взяв шкіряний міх, який тримав один з отроків, ступив до київського князя й розв'язав ремінний гузир. З міха під ноги Богданові викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився.

— Що се є?

Морятин тихо мовив те саме, що й допіру:

— Віно від Великого князя витичівського.Тоді нахилився й підняв принесене. На довгому чорному чубі-оселедці висіла засолена людська голова.

— Хто се є? — здавленим голосом перепитав Богдан.

— Роденський князь Вогнян. Ясичі тому два дні кинули через засіку.

— Ясичі?..

— Ясичі, — потвердив Морятин і вкотив голову назад у міх, ще й добре скрутив гузир сирицею.

А в неділю вранці Богдан Гатило на чолі сотні добре зоружених мечами й сулицями комонних можів та боляр вирушив до стольного Витичева...

Сьогодні він повертався з раті, ведучи полон. Як зустріне його Витичів, чужий і нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив і ліг у землю отець його вітця й сидів на великокняжому столі брат батькового батька?

Лише на десятий день рать дісталася Витичева. Зранку Гатило відіслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спіткання.

Зустріч була пишна. За три версти від стольниці, на розвилку, де піщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможців чекала півсотня святково вбраних комонників. Можі були в яскравих ногавицях і гунях, на головах мали до блиску начищені шоломи — в кого мідний, у кого бронзовий чи залізний, у руках блищали коп'я, а на плечах — різнобарвні корзна, що маяли на пружкому вітрі. Вгледівши Богдана, вони разом попіднімали свої червлені щити й заходилися бити в них наконечниками копій. Коні, нажахані несподіваним барабанням, тупцювалися й косували білками очей. Коли ж лишилося кроків із десять, Богдан витяг із піхов двосічний харалужний меч і підняв його над головою.

Тоді комонники, переставши бити в червлені щити, голосно закричали:

— Слава! Сла-а-ва!

Почувсь окремий голосисько:

— Слава Гатилові!

Ворота стольного Витичева були широко розчинені, по сей і по той бік зібралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Від воріт одійшла зграйка молоденьких дівчаток і попрямувала назустріч прибульцям. Попереду білява красуня, сором'язливо схиливши вічі додолу, несла високий коровай, уквітчаний вінком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дівчини, та подала йому віншування й схилилася в низькому поклоні, аж намисто забряжчало їй на грудях і загойдалося, мінячись барвами райдуги.