Меч Арея
Шрифт:
— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Відкрий мені волю твою, Боже, що полі чує та чорна хмара перед стольним городом? Повідай, Боже, і я зречуся й себе, й помислів моїх. Нехай лиш Руській землі, де поховані мої діди й прадіди, світить сонце...
Кінь, який утомлено ступав по майже зарослій травою путі, раптом підняв голову й тривожно заіржав у бік столиці. Богдан зострожив його й смикнув за повіддя:
— Й-йо!.. Й-йо!
Князеві стало страшно, що хтось може побачити його тут, біля Витичева, й він далі погнав коня...
В
Закоторилася земля грецька. Християни пішли супротиву християн, і рікли одні: Ісус молодший за бога-Вітця, отже, бог-Син має початок, і зупершу його не було. Ті ж відповідали їм: «То єресь, і ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, і не може такого бути, щоб бога спочатку не існувало».
Й розділилися, й почалися розпрі й которання, й гору брали то ті, то сі, й во ім'я бога лилася кров, і сипалась у вино отрута, й син возненавидів вітця свого та брат — брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, і город Олександрія єюпетська [9] не підкорялася йому й чинила прю з ним.
[9]
Єгипетська.
І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.
Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.
В літо 428-е
Київський князь Богдан Гатило вітав гостей. І хоч він був їм не дуже радий, та закон і покон племені руського й полянської землі змушував одкривати перед гістьми й ворота, й хороми, й серце. Він дивився на можа, що сидів за столом, і намагавсь оскресити в замулах пам'яті далекий день квітного місяця, коли вперше бачив його.
То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полічити, скільки ж минуло відтоді літ, і не міг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собі довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тоді Годоєм. Скільки ж літ минуло? Скільки? П'ятнадесять? А може, й шістнадесять. Про що він думає, сей жилястий косак?
— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? — з ледь прихованою дратівливістю спитав Богдан і тут-таки зрозумів, що зовсім не те має на думці гість. Князь Годой сумно всміхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для віку, бо мав щонайменше літ із тридцять чотири, зітхнув:
— Пощо згадувати, княже, буле?
— Єси ж роду... — Богдан завагався, чи вимовити те ймення,
— Так є, — неохоче відгукнувся луганський князь. — Брат єсмь утретє йому. Та...
Він не доказав, бо ввійшли Борислав із Вишатою.
— Сих можів знав єси, княже? — спитав Богдан, кивнувши на їхній уклін. — Були вони і тоді, коли ми смо з тобою вперше звиділися. Сей між — боляр Борислав Борич, а то — старий конюший Вогнянич.
Увійшлі посідали з княжої лівої руки, Борислав простягся до дзбана з медом і налив собі й Вишаті. Вони вже знали, хто завітав до двірця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далі Годой, але косацький гість не виявляв балакучості. Довгий стіл з товстенних дубових дощок займав півсвітлиці, попід вікнами й уздовж трьох стін тяглися вкриті картатими ряднами лавиці. Між вікон горіла червоним вогнем грубенька соснова скіпка, заливаючи помешкання мерехтливими відлисками.
— Звідкуду йдеш і куди путь побрав єси, княже? — перервав мовчанку Богдан.
— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь...
Богдан у неприємному здогаді перебив його;
— Чи не єси, княже, хрестатий?
— Вірую в єдиного бога, — відповів, схиливши зір додолу, князь косаків.
Київський володар зневажливо посміхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджів родич не править з нього помсти. Він так і сказав йому. Годой відповів, наче виправдовуючись:
— Апостол наш Лука мовив: той, хто піде за Христом, не матийме ні вітця, ні матері, ні братті, ні сестер... Бог наш сам так діяв і нам велів: прощайте ближнім гріхи їхні.
— Й кревну мсту? — перепитав Богдан, і Годой не відчув у тому ніякої пастки.
— Й кревну мсту, брате.
Богдан тріумфував:
— Так може ректи послідній страхливець!
Він пошукав підтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всміхнувся, болярин же підніс угору свій череп'яний полумисок із медом:
— П'ю до тебе, Гатиле.
Князь лугарів не звернув на те уваги. Він сказав:
— Так нарік тебе косацький отаман сотенний Шумило...
— Шумило жиє?
— Жиє.
— То речеш: ні братті, їй сестер? — устряв у розмову Борислав.
Годой зітхнув.
— І носиш на шворці їхній знак?
— Вірую в святу трійцю, боляре. — Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князеві: — Був єсмь у… Ясновиди. Маю хіть сватати її.
Гатило буркнув:
— Будь щасний.
Але Годой промовив:
— Не воліє вона.
— Пощо ж, княже? — прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у погляді йому промайнув колючий вогник. Годой відповів не боляринові, а в бік осподаря дому:
— Через тебе, княже.
— Чого ради через мене? Так і рече?
— Ні, не рече. Я сам відаю.
— Се як же?
— Стариця... Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.
— Я-м не дикун об жовтих іклах, аби мене страхатися, — знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.