Меч Арея

Білик Іван Іванович

— Ан-но!.. Ано!..

За якусь годину діброва кінчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою річечкою чорнів чималий двір, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом із міцними ворітьми, за гостроколом виднілося кілька довгих будівель, критих соломою й дранню.

— Се й єсть? — трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, і Гано вагливо проказав:

— Мабути, се... Инчих тут городів не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхній.

Він уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого

чорного селища, й решта сипонула вслід йому. Стали тільки коло замкнених воріт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубові колоди ратищем сулиці. Ніхто не обзивався. Він загрюкав ще дужче — й знову ніякого згуку. Тоді під'їхали всі четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарешті над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою:

— Кого там принесла нечиста? З-поміж усіх чотирьох прибульців тільки Горват умів трохи по-готському. Він одповів рудоголовому:

— Князь лужицький Гано з братами! Відчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку!

Над заборолом почувся зневажливий регіт:

— Де він є, той ваш князь?

— Я єсмь! — випнувся Гано, коли Горват переклав йому ті слова. — Відчиняй!

— Ти — князь? Та Брунгільда тебе ратищем із сідла виб'є!

— Відчиняй! — утратив терпець Горват. — Відчиняй, а тоді побачимо!

Руда Голова зник, і настала тиша, й скільки гукали хлопці, ніхто більше не відповідав. Тоді несподівано ворота рипнули й відчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.

Двір виявився більшим, ніж думали хлопці, з усіх боків стояли довгі присадкуваті будівлі, й не можна було розібрати, де кліть, і де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворі не видно було жодної людини.

Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цікавих очей, стежили в прочинені двері, визирали з-поза хлівів і клітей, пантрували крізь вузенькі щілини віконечок. Коли гості завели до показаної їм стайні коней і вийшли звідти, людей був уже повний двір.

— Ото там, мабути, й княжна їхня, — кивнув старшому братові Горват на купку дівчат у довжелезних, по самі п'яти спідницях і в сорочках із бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгільду, та всі вони були вбрані в однакове й мерехтіли в очах.

Руда Голова йшов і йшов, і, коли привів гостей до якоїсь хижі, яка, певно, була теремом, дівчата розступилися й пропустили їх у двері.

— Сюди, — буркнув рудоголовий, і всі четверо ввійшли з сіней у світлицю з низеньким одвірком. Світлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне світло насилу продиралося крізь вищілини віконечок, і Гано потер очі долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмерків, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помітив у кутку, під причілковою стіною, носатого сивого старця в довгій овечій милоті.

Гано до землі вклонився старцеві й попхнув уперед Горвата.

— Хто єсте? — прорипів дідуган, і Горват відповів йому своєю коверканою

готською мовою. Говорив довго й плутано, перелічуючи всі достойні й усі примарні багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв і себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сі четверо юнаків. Лише коли Горват нагадав йому:

— Прибули смо сватати доньку твою.

Граф одказав:

— Завтра.

Й більше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тоді Горват сягнув рукою дощатої неструганої підлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повідомив людям, бо всі загомоніли й тісним колом оточили сватівників, а діви, й дівки, й дівчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгільда, котра Брунгільда?

Та діви були звичайні собі діви, як і скрізь, в усіх землях, може, тільки рудіші за інших, і серед них не було якоїсь особливої, котра б вирізнялася чи то зростом, чи ж чимось іншим, і Гано поступово заспокоївсь.

Їх поселили в сусідній хижі, ще темнішій і похмурішій за першу, тут попід стінами тяглися довгі важкі ослони, між ними височів дубовий стіл, який займав майже всю світлицю, в кутку на потемнілих колодах висів помащений у біле півсаженний хрест, а під ним блимало тьмяним полум'ячком горільце.

— Хрест! — показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:

— Всі готи — хрестаті.

— Не всі, — заперечив Сікур. — Видів єсмь і нехрестатих.

Гано лише мовчав — йому належало мовчати й думати, й не тільки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирішитися його доля. Та той хрест на чорній стіні й його збентежив, і він почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовій світлиці чи не було. Але пам'ять малювала в уяві лише сиву постать у кутку й нічого більше.

— Тут і спати-ймемо? — запитав Огнян, але йому ніхто не відповів. Як на думку старших, вони б воліли переночувати десь у полі чи навіть у лісі, се похмуре городище гнітило їх, але коли вже впіймались, то мусять покладатися на своїх кумирів і терпіти до ранку.

В обід їм принесли до темної світлиці печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гіркого пива. На вечерю було те саме, хлопці попоїли, тоді наважилися вийти до своїх коней. Коні, всі четверо вкупі, сумирно хрупали сіно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вівса, та конюх буркнув:

— Завтра. — Й нічого на те не можна було сказати. Завтра — то й завтра, коли прийшов у гості, будь радий і з того, що дають, і не проси понад міру.

Хлопці повернулися до своєї хижі. Там уже горіла груба соснова скалка й освітлювала помешкання жовтим кіптявим язиком. Скалку було встромлено навкіс у зумисне для того провірчену дірочку в стіні, й ся стіна, й шмат підлоги коло неї були яскраві й незвичні проти всієї темної хати.

— Лягаймо? — спитав Огнян.

Але Гано пішов у куток, де лежали їхні речі, й сказав: