Меч Арея

Білик Іван Іванович

Збагнув лише тоді, як добіг на край лісу, де стояли його брати. Він розгублено глянув на них, по тому на Сікура й упав навколішки. 3-од річки чулися захоплені вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кінчено, все пішло прахом, і надії, й сподівання, лишався тільки біль у попереку та незмивна ганьба.

— Мовив єсмь: стережи коліно, — проказав Сікур.

— Коліно, — безтямно повторив услід йому Гано.

— Перехитрила тебе...

Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сікур обізвався:

— Дай мені твій обладунок.

Вони стояли за густими кущами, й коні тупцювались неподалік, немов пройняті хвилюванням людей.

— Дай, мовлю!

Гано й досі чипів навколішках,

і Сікур підійшов і заходився розстібати його шкіряну лускату різницю. Тоді грубо стяг її, роздягся сам і кинув свою вдяганку Ганові під ніс, а перебравшись, узяв готський шолом і всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавиці, але вони були до суті такі самі, як і в Гана.

— Лови вороного.

Найменший з трьох братів ухопив Гайового коня й привів ближче, Сікур скочив у сідло й безоружний погнав до річки, де й досі галасували, раді перемогою Брунгільди, готи. Коло річки Сікур, не зсідаючи, підібрав Гановий щит і коп'є й ударив ними раз, і в друге, й утретє. Всіма мовами світу се означало одне: бій не закінчено, супротивник вимагає герцю.

В юрмі запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Він навіть сердито махнув на нього рукою, щоб відчепивсь і забирався під три чорти, але Сікур повторив свій виклик.

І се вивело Брунгільду з себе. Вона раптом ускочила в сідло й подалася до того місця коло гаю, звідки починала сьогоднішній герць, а Сікур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Він навіть не блимнув у той бік, де за кущами й досі чипів навколішки переможений Гано й тупцювалися його молодші брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його політок Горват просто спопеляв Сікура очима. Сікур звівся в стременах, прикипів головою до конячої мокрої холки й понісся назустріч білому коневі та його вершниці, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лівому боці, й вороний Ганів жеребець знову жахно кричав, і Сікур теж кричав, сам того не помічаючи, й коли до білого коня й низько припалої на луку Брунгільди лишалося кроків із двадцять, він почав здіймати свого щита під саму бороду, під широке забороло, куди цілилась Брунгільда, й сам стискав коп'є, майже прирісши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи підступний порух Брунгільди, сіпнув щитом униз, прикривши ним усю ліву ногу й усе сідло. Брунгільдине коп'є ковзнуло по щиті, й діва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оці допомогти важкому ратищу всією вагою свого тіла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замір і скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попід щит і попід ліву ногу, захищену цупкою шкіряною латою, ковзнуло по лискучому сідлі, розпанахало білому жеребцеві ввесь мокрий клуб і просто зняло вершницю. Брунгільда перекинулася в повітрі, й коп'є випало теж, та ліва рука якийсь час тримала кінський повід, і зошалілий од несподіванки й раптового болю жеребець тяг її по землі ще кроків із двадцять, потому став дибки, вирвав повіддя й майнув просто лугу й просто річки, й червона кров з його рани горіла на яскраво-білій шерсті.

То було вже по той бік людського юрмища, де стояв на сумирному коні старий граф. Сікур осадив Гайового воронця, з ніздрів якого летіла рожева піна, й скочив додолу.

Графова донька лежала навзнак, та коли Сікур схилився над нею, вона підвелась на лікоть, а вільною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув і покотився вниз. Волосся Брунгільди сипонуло, й розпливлося по плечах, і сягнуло березільної трави, а Сікура мов бичем стьобнули холодні, повні зненависті Брунгільдині очі.

Переможець, насилу здолавши в собі

той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкіряну різницю, розпанахав її, тоді схопив за складчасту сорочку й теж сіпонув, бо так належало робити переможцеві, й Брунгільда не пручалась, міцно підперши себе ззаду обома ліктями. Білі перса з рожевими вершечками випорснули й затріпотіли під поглядом Сікура, й він дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нічого такого, дивився й не міг одвести погляду, й досі схилений над розголеною до пояса дівою, й вона не боронилася, лише заглядала в щілину між заборолом і козирком шолома.

Тоді Сікур, і досі несилий одвести віч, позадкував — і задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мідний щит Брунгільди, й се вивело його з нетями, він побіг до Гайового коня й просто злетів у сідло й .уп'явся в змилені боки п'ятами.

Брати Вогняничі й досі стояли за кущем на взліссі, стояли всі троє, й Гано теж, і дивилися то на Сікура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгільдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтіли сльози від люті й безсилі, Горват, міцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, і тільки наймолодший, Огнян, зорив на Сікура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сікур того не бачив і не хотів бачити. Він притулився за кущем і почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату різницю й лишився в самій сорочці та ногавицях, тоді підійшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речі.

— Пощо? — мовив Гано.

Сікур відповів:

— Ти женитися маєш із нею.

— Пощо? — вперто повторив Гано.- — Ти роздяг єси Брунгільду.

— Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовірою й підняв руки догори, даючи Сікурові роздягти й себе.

— Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати різницю, й коли натяг, Сікур подав йому й шолома.

— Забороло пусти, — нагадав він Ганові, тоді вбрався й зліз уже на свого коня. — Йди попереду.

Гано сів на сивого від піни її поту жеребця, й усі четверо почали сходити в долину. Коли підійшли до того місця, де щойно відбулася сутичка, Брунгільда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розірвану латницю в руках. Далі, аж по той бік річки, двоє готів ганялися за здурілим од болю й крові білим жеребцем.

Четверо гостей підійшло й стало навпроти дівчини з синіми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:

— Устань і підійди.

Гано скочив додолу, і підійшов, але граф удруге сказав щось.

— Мовить, аби-с шолома зняв.

Найстарший з Вогняничів повагавсь і таки зняв шолома. В натовпі зачувся схвальний шепіт, а Брунгільда тихо скрикнула:

— А-а!..

Гано рясно спітнів, на нього дивилося десятки пар очей, і він потупив зір, відчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й ніс, і вуха, хотів одігнати від себе ту напасть, але не міг і далі стояв, не дивлячись ні на братів та Сікура, ні на Брунгільду, ні на цікаве маснооке юрмисько графських челядників і домочадців.

Але не сталося нічого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгільда взяла спашілого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, і всі посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графів двір. Лише Брунгільда кілька разів потай зирнула на супутників свого нареченого.

А вже ввечері, сидячи в тій самій хижі, де ночували, трохи підпилий Гано розчулено сказав Сікурові:

— Я тобі сього ніколи не забуду. Дам тобі жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русі, коло матері нашої. Має чотирнадцять літ. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.