Меч Арея
Шрифт:
— Вишато, — сказав Великий князь, — то скілько грабарів копати-ймуть рів та сипати-ймуть вали? Старий вельміж одповів, як завше, стисло:
— По п'ятдесят із кожної україни, а з Русі — триста.
Вишата був простоволосий, його гріла густа кучма сивого чуба, стриженого під макотер. Але на собі він мав добру баранячу гуню, по подолі, на рукавах та ковнірі торочену чорною кунню — першою даниною лісових вятичів.
— А буде?
Звичайно ж, вистачить, і Вишата лише всміхнувся на знак згоди.
Вони всі стояли на помості заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминів тягся в морозяне повітря кошлатий дим, усе було закидане снігом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому від Полудневих воріт обійсті
Навесні з царя-городу Константинополя надійшли тривожні вісті. В імператорському дворі сталися великі зміни. Було усунуто від влади справжнього правителя імперії препозита Хрисафія. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно підтримував через своїх людей при дворі лукавого євнуха. Хрисафій був у царі-городі ставленцем єюпетських товстосумів і таким чином послаблював силу стольної аристократії. Під його дудку грав сам імператор Теодосій Другий. Тепер же Хрисафія скинено, й ще ніхто не знав, куди поверне кермо підступна Пульхерія.
Й доки Гатило міркував, що має робити; надійшла нова звістка: імператор Теодосій загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. І таке трапляється, бо ніхто з-поміж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирі, на лову чи за бражним столом.
На братове місце сіла його старша сестра Пульхерія, хоч вона й раніше правила державою замість слабовільного Теодосія. Синкліт обрав імператрицею Пульхерію, бо ж брат її не лишив по собі можейської наді. Але нова імператриця мусила взяти собі можа в суправителі. Пульхерія, якій минуло п'ятдесят друге літо, на пораду нового улюбленця придвірної кліки гота Аспара, взяла собі можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркіана. Але, бувши святошею, попросила Маркіана пощадити її дівочу непорочність.
На бік нової правительки, зрадивши своїх друзів-єгиптян, перейшов і патріарх Анатолій. Таким чином Пульхерія, Маркіан, Анатолій і всемогутній чільник варварських тагм Аспар укупі з кліром та придвірною знаттю діяли заодно. Се ж не провіщало нічого доброго землі Руській.
Великий князь київський негайно надіслав до царя-городу Константинополя слів із вимогою новому імператорові Маркіанові поновити договір, складений три роки тому з його попередником Теодосієм. Але Маркіан, скориставшися зі свого міцного становища й з війни, яка мала спалахнути між Аттілою та Гейзом, з одного боку, та Римом і готами — з другого, не квапився втверджувати ганебних договорів із «гунами». Тим більше, що йому стало відомо й про зраду «вандальського» князя Міровоя, якого на батьків стіл незаконно посадовив готський конунг Теодорік. Основні ж сили Гейза, великого жупана Іспанії та Маврітанії, теж були в Африці.
Гатило на знак узгоди зі слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа імператорові Валентиніанові, аби той не втручався в його розправу над візіготами, як утікачами з-під його влади й руського підданства. Теодорікові ж одіслав іншого листа: «Не май сподівань на союз із Римом проти мене та брата мого Гейза».
В літо 451-е
Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими. Гатило розраховував на несподіваність удару. Якби він потяг із дому першими весняними дорогами, перечекавши розпуття й повені, був би на берегах Райни за сорок день, тобто в середині п'ятого місяця року — квітного. Вирушивши
За Великим київським князем пішла раттю не сама тільки Русь із її численними групами племен волині дулібської, галичі, білих і чорних горватів, бойків, лемків, карпів, букачів, божичів, тиврівців, улучичів та подолян. Великого князя київського підтримала вся земля, підвладна йому: Луг разом із усім кошем косарським, на чолі з молодим князем Данком Богдановичем, уся Вкраїна і Сіврська під прапором старого чернегівського князя Божівоя, й Дерева під проводом Гатилового шуряка Ратибора Білгородського. Своїх воїв надіслали й кривичі, й смоляки, й нові піддані радимичі та в'ятичі, й деякі інші племена, що населяли полунічні краї Руської держави, й булгари, що сиділи по той бік Дону, й киргизи та обри, й саки з ясичами степовими.
Не було поряд лише Борислава. Та він, об'єднавши в ополчення всю рать задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на захід іншим шляхом. Нарочиті можі донесли Гатилові, що Борислав уже з'єднався з воями великокняжого брата Володаря й чекає дальших наказів у Добречині.
Гатило послав кількох можів на чолі з десятником Воротилом і сувору ябеду до Борислава та Володаря:
Володареві стояти на місці, Бориславові ж якомога швидше рухатись на полудень до моря .Латинського й річки Сави в Сірмії й стерегти там тил головної раті руської від греків.
Богдан же Гатило зі своїм військом розташувавсь у відногах Рудної гори на лівому березі Лаби. Коли чотири роки тому він дивився на рать, яка лягла станом над Дунай-річкою, бачив чотири горби й чотири табори на них. Тоді греки панічно втікали від нього й, неспроможні стати йому супротиву, вирішили вбити його зміїним жалом безбородого євнуха. Тепер назустріч Гатилові йшла рать не тільки Риму та всіх підвладних йому язиків, а й хоробрі вої візіготів, і всі народи, що схилялися перед ним. Такої раті світ ще не бачив. Зате не бачив і Гатило стільки можів під своєю рукою.
Скрізь, куди сягало Гатилове око, було чорно від людей, і від худоби та возів, і від коней, і від гостроверхих наметів — скрізь, на всіх схилах і пагорбах, у всіх долинах і видолках курілися вогні, й та чорно-ряба маса можів і тварин, яка звідси здавалася йому лісовим мурашником, не мала ні кінця ні краю. Гатило ж сидів, як і належалося Великому князеві й самодержцю всієї неосяжної держави, на високому версі, найвищому з-поміж околишніх пагорів.
Він спитав старого конюшого, першої після себе людини в сьому безконечному ворушкому світі:
— Скілько є воїв моїх?
Вишата пильно подивився на один бік, тоді на другий, немов лічив оружних пішаків і комонників, і дуже поважно відповів:
— Безліч!
Така відповідь зовсім не влаштовувала Великого князя київського, та він подумав, що ніхто й не втямить сказати йому точнішого числа, й заспокоївся: Подібного ополчення він і справді ще ніколи не збирав під свої прапори, хоч уже дванадцяте літо правив Руссю.
Полотка Великого князя була вогненно-червона, як і завше в поході, й над нею маяв блакитний трикутний прапорець із золотом вишитим ведмедиком на ньому. Ведмедик устав на задні лапи й сердито роззявив пащу.