Меч Арея
Шрифт:
Богдан мовчав і тільки дивився на миготливий язичок товстої свічі на заставленому тарілями столі. Звичайно, Теодорік — старий і лукавий лис, і се Богданові давно відомо. Готський конунг сьогодні скаже одне, а взавтра зовсім інше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впіймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирішив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничеві, який прийшов до нього зі скаргою на конунга та на свого рідного брата.
— Сидіти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, — відповів невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув і що бачив Хладівой, блукаючи світами. Жупанич видався балакучий і довірливий,
Хладівой розповідав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вітчину, не інакше, як замислили нові кови з Теодоріком, і Богдан узяв се собі на карб. Доведеться вирядити латинам у гості ще кількох послухів, ті, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змія Горянина, який мав незліченні скарби, тоді їх утратив і сам наклав усіма своїми головами, а голів було троє. Гатило слухав тих теревень і думав про своє, аж раптом нашорошився й потер спітніле чоло. Хладівой удруге за сей вечір згадав про Новий Луг Бургундський.
— Відаєш, пане ксьондзе, кто там крулєм єст?
Богдан кивнув.
— Так має той круль Гунтер сестру вельми лєпу, ктора зовеся Гримільда. Бардзо єст лєпа! Такей жони єще-м не видів. — Жупанич намагався вживати й русинські слова, які знав, і виходило в нього «не бардзо лєпо». — Не чув сси такей Гримільди? Так ото єї монж, між, убив тего Змія Горянина й забрав єго злото, й стребро, й вшистко. А тоді й єго, тего Сікурда, альбо ж Сікура по-нашому, такоже хтось убив. І тепер тота кобєта, жона тота лєпшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка лєпа, яка красна! Видів єси, пане ксьондзе, таку?
Та Гатило вже нічого не чув і не слухав. Йому раптом знову привиділась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Відтоді минуло дев'ять років, як вона пішла на добровільну смерть — у жертву кумирам за гріхи дітей своїх. Як то буває дивно в житті! Сьогодні вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повідомив: Хладівой. Між сими двома людьми ніби й нема ніякого зв'язку, та руські кумири все знають і все відають...
— І коли?
— Цо, пане ксьондзе?
— Речу: коли завдовілася та княжна?
— Гримільда? Тому літ уже три або чтери. Її по-нашому звут Гріма, Грімніца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!
Більше Гатило нічого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав і все відав, хоч і, як завжди, мовчав, і не хотілося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цілу ніч Великий князь київський думав за ту далеку землю, в якій ніколи не був, і за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; і за його братів, і за ту теж небачену сестру їхню, яка могла бути б йому дочкою.
А вранці він послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рідного брата Волода в Паннонію з наказом і проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кінці жовтня. Разом із ним приїхав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворічний довготелесий Остой. У Волода всі діти від першої жони були такі цибаті, схожі на свою маму, яку Богдан бачив усього раз.
— Отець недужий. Має в раті з далматинами перебиту руку, — сказав Остой. — Прислав мене себе вмісто.
Гатило подумав днів зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло великої річки Райни, в Західній Галичині, сватати вдову Гримільду за Великого князя київського. Разом з Остоєм поїхали велій болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарниці Судко, домажирич грек
Крім Вишати, Гатило нікому не казав про своє нове одруження. По закінченні грецького походу він узяв собі в Галичі другу жону. Але Єрка лишилася там, на заході землі полянської, в городищі Знятині, яке князь галицький Острій дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й відтоді не бачив її. Спершу думав привчити до тієї думки й себе, й свою першу, Русану, й усіх киян, але той крок Великого князя в стольному городі сприйняли дуже спокійно, з Русаною його стосунки не погіршали й не покращали, бо ніколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужість призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та він і не покладав на нього чогось іншого, особливого. В сорок сім років можа більше цікавлять справи державні та ратні, аніж ті, якими опікується вічно молода Лада. Великий князь передусім є Великим князем, решта все саме собою відходить убік. Так воно й мусить бути, так міркував Богдан і тоді, коли слав сватів до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькі спогади й усе інше, що з ними пов'язане.
Місяця листопада
Свати прибули в Бургундію, коли почалось нудне осіннє дощів'я, дерева скинули з себе яскраві шати, й почорніли, й притихли, чекаючи холодів. Повновода навіть у сьому місці, каламутна від осінніх вод, річка Райна повільно несла свої хвилі кудись у ті краї, де ще ніколи не заглядало сонце. Так казали про неї слов'яни-венеди, що жили на її берегах, бо Райна — це ж і є райська, в раю ж ніхто ніколи не бував, і сонця там теж немає. Готи ж, оселившись тут, по-своєму називають сю річку, адже ж Райн — і є райн, а їхньою мовою те слово означає «чистий».
Увесь сватівський поїзд був схожий на караван гостей-купців. їх дорогою й брали за торговців, і часом доводилося просто вибріхуватись або й утікати від настирливих моравців, і лужицьких сербів, й інших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можі витягали меч, та й самі свати бралися до оружжя, бо ліси й гори тут клекотіли від татей та різного непевного люду. Й тепер Адаміс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Після пригоди, яка сталася в стольному городі Києвому й до якої було втягнено й його, Адаміс мовби зістарився десятьма роками, й усе, що бачив і що чув, здавалося йому тепер не таким простим і зрозумілим, як здається на перший погляд. В усьому він убачав прихований зміст і намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите від простого ока за облудою слів і машкарою щирих усмішок.
Головний сват, небіж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночі, йому ж кортіло якомога швидше прибути до городу, що здіймавсь на високому лівому березі.
Адаміса не дивувала та нетерплячка, бо молодість завжди квапиться, хоч і не завжди знає куди. Більше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грекові. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом і палахкими чорними очима. Відколи Богдан Гатило викупив Адаміса в Судка, минуло півтора десятка літ, а старий сивий болярин і досі поводиться з ним, наче зі своїм робом, хоч Адаміс давно вже вільна людина, та й влади має більше за сього чоловіка. Протягом усього місяця їхньої дороги Судко тільки зо п'ять разів і обізвався до Адаміса, й сі слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досі каша кипить?»