Меч і хрест

Лузина Лада

– Катю!!! Катю, давай! – не витримавши, застрибала на місці Дарина, вчепившись захопленими очима в ринг, у кутку якого робилося щось страхітливе, огидне і водночас таке, що перехоплювало подих:

СМЕРТЬ.

Одна людина вбивала іншу.

Хоча одна – Катя, зі змарнілими від зосередженої злості рисами та чорними очима без дна, в чорній майці та трусах, залитих чорною й мокрою кров’ю, – була на голову нижча і втричі тонша за другу – неправдоподібно велетенського бабиська з рішучим квадратним обличчям і масивним, але сильним і гладким тілом, яке

виблискувало потом.

І ця хвороблива невідповідність, ця непропорційна перевага дебелого та велетенського над тонкокостим і струнким – захоплювала, заворожувала, переймала дух. Якби був перед Катею суперник менший або рівний, його розкритий, повний сліпучої яскраво-червоної крові рот, розітнута брова, що заливала темною рідиною осліпле око, викликали б жалість. Але вигляд гігантського, загнаного в кут динозавра, що відступив перед безстрашним і таким неможливо тендітним супротивником, викресав лише очманілий, надзвичайний, натхненний звірячий азарт, що заполоняв шлунок.

– Ка-тя! Ка-тя! – скандував зал. Зал тремтів, хто в ритм, хто не в ритм, махаючи їй руками.

– Давай! Давай її! – благально завила довготелеса, мовби досі не могла повірити в Катину перемогу, не бачила: смерть уже бризкає з рота бідолашного динозавра – вже приреченого, вже нездатного захищатися, який лише безвільно й безглуздо крутить головою, що її відкидають стрімкі, блискавичні, страхітливо прекрасні удари Каті.

– Давай, давай, Катю! – заверещала Чуб, геть забувши, що прийшла сюди зовсім з іншою метою. – Катю, ще трохи! Ну!!!

«Лівою в корпус, аперкот правою, хук лівою! Вау!!!»

Руки Каті викликали в неї запаморочення.

Її рівне, синяво-чорне волосся розсипалось і танцювало по чорній, неймовірно вузькій і тонкій спині, і сама вона раптом здалася Дарині велетенською змією, що стоїть на хвості, виконуючи небачений за красою звіриний танець смерті.

І Дарина повірила: так і має бути! Так і влаштовано – перемагає найсильніший. Так задумав Бог. І Катя прекрасна й чесна у своїй невблаганності – в нестримному тваринному бажанні вбити супротивника, що втричі перевершує її! У її страшному й чесному поєдинку.

Але тут хтось непотрібний і нетямущий вчепився в Даринину руку зі здибленими від захоплення волосинками і затряс її щосили, і, обурено обернувшись, хазяйка руки побачила Марійчине обличчя – бліде, хворе і збожеволіле від безсилого співчуття.

– Он-он, – залопотала вона.

Там, за червоно-синьо-білими канатами рингу, куди спрямувався з відчайдушною надією Марійчин палець, стояла дама зі срібним відром, із якого виглядав червоний ковпачок літрової коли. А сподівалася Марійка лише на Дарину, і сподівання її було таким відчутним і благальним, що думки миттю зникли з Дарининої голови, залишивши на розжиток одну:

«Ні, не в чесному!»

Дарина різко розвернула Марійку спиною, шиплячи, рвонула застібку на її рюкзаку і вивудила теплу пляшку з пригубленою Миром присухою.

Притискуючи бутель до себе, вона почала вимогливо продиратися крізь натовп. Її розсерджено відпихали,

не звертаючи уваги на саму перешкоду – прикру й випадкову. У загальному крикові їй не було чутно нічого, навіть власних думок. Утім, усередині Дарини й не чаїлися ніякі тверезі висновки, тільки хвилі, що пробігали по тілу, захльостуючи грандіозне приміщення та підганяючи її до мети.

– Нехай холодного поп’є! – бездумно бовкнула вона, заграбаставши зі срібного відра напівпорожню переможну пляшку й підміняючи її любовною.

Погляд держальниці відра так само бездумно, але згідливо кивнув, хоча принесена Дариною кола, чесно кажучи, була вже гаряченькою.

«А якщо, – з’явилася друга, перелякана думка, – у них бої без правил і перерв? Тоді я даремно…»

Але їй відповів гонг, що брязнув, оповіщаючи про завершення невідомо якого раунду й безпідставності Дарининих побоювань.

Катя слухняно відпала від супротивниці.

Публіка розчаровано видихнула.

До зацькованого динозавра, що ледве стояв на ногах, підскочили три формені жіночки, заходившись промивати криваве око, заклеювати розітнуту брову, мастити обличчя якоюсь маззю.

Дама з відром, у супроводі двох інших, із рушниками та халатом, рвонула в Катин кут, але Дображанська не квапилася до них – вона стояла, переможно обводячи очима залу, а зала оглушливо кричала, обожнюючи її та випрошуючи в неї смерті супротивниці. Зала мріяла побачити, як колосальне, титанічне тіло впаде і замре на підлозі. І хтось поряд із Дариною злісно, захлинаючись прошепотів:

– Врешті-решт, є ж угода! У разі летального результату клуб інсцені…

– Так, як із Ольгою! Вона після Динозаврихи так і не відійшла.

– Ми тут не в ляльки граємося!

– Молодець Катя. Ганна всім поперек горлянки.

Чуб бігла крізь обривки реплік, не оглядаючись і не вслухаючись в їхній зміст. Марійка стояла біля дверей, дивлячись на ринг напружено й очікувально.

– Випила? – спитала Дарина.

– Так.

– Багато?

– Більше, ніж Мир. Що тепер?

– Не знаю.

– Тоді навіщо?

– Не знаю. Вона дивилася на неї? На супротивницю?

– Здається, так. Це важливо?

– Здається, важливо. Мир дивився на тебе…

Ударив гонг. На рингу звідкись узявся хлопець із мармеладною посмішкою та рельєфно-мускулястим тілом, прикритим трикутником бандажа з перлинною ниткою в дупі. Стриптизер ніс над головою прямокутник із цифрою п’ять.

Катя не рухалася.

Реанімована Динозавриха попрямувала до неї, з каламутним, безглуздим, але по-тваринному впертим поглядом. Вона притискала до грудей зігнуту ліву руку, як собака пошкоджену лапу. Невгамована кров знову пробила собі дорогу й обережно спускалася по її щоці хисткою ниткою. Катя невпевнено пішла назустріч супротивниці, що важко гальмувала на кожному кроці. Було видно – Динозаврисі досить одного удару. Тільки заради цього легендарного завершального удару її й виштовхнули зараз на ринг. І вона готова прийняти його, не збираючись просити пощади.