Меч і хрест
Шрифт:
– Він існує. Це…
А Марійка все кричала і кричала.
А потім замовкла, ніби в горлі у неї зламався механізм, що відповідає за звук.
Мовчала, коли Мира заносили до «швидкої», мовчала всю дорогу до лікарні, сидячи на задньому сидінні машини Мира, їздити на якій вони не мали права, але ніхто і не згадав про це – Дарина просто увіпхала подругу туди і, всівшись на водійське місце, повернула залишені Миром ключі запалювання. А Алекс упав поруч неї, і не згадавши про те, що, від’їжджаючи
– Міліція? – знову заходився він спілкуватися зі своїм телефоном. – Людину збила машина. На Пушкінській. Біля клубу «Церцея». Її вже везуть до лікарні. Ми свідки…
– Ні, – заперечувала Дарина.
– Я – свідок. Олександр Тарасов. Нещасний випадок… Номер машини? – Він обернувся до Дарки.
– Не бачила, – жорстко стиснула губи та, бо ще не вирішила, чи здавати їй Катю, яка втекла, і аж ніяк не хотіла вирішувати це зараз.
Зараз її права півкуля, що відповідала за розум, була заповнена Миром, який помирав, а ліва – Марійкою.
– Боже, як безглуздо! – Алекс звертався вже не до слухавки, а до Дарки. – Посковзнутися на морозиві! І яка сволота його там кинула! Коли б не воно, він… Ну чого, чого ти на дорогу поперлася? – гаркнув той на мовчазну Марійку.
– Не смій кричати на неї! – заволала Чуб.
А потім час раптом розітнувся, і в ньому утворилося безліч дірок і прогалин. Вони металися по лікарні й розпитували всіх, і ніхто не відповідав їм нічого зрозумілого – лише заспокійливе, безглузде, а тому дратівливе й таке, що викликало в них іще більшу паніку. Дарина злилась і весь час кричала на Алекса, не в змозі спекатися чоловічого ескорту, такого престижного за будь-яких інших обставин і такого непотрібного їм зараз, і в істериці навіщось оголосила себе нареченою Мира. А схожа на безглузду сомнамбулу Марійка навіщось жадібно притискала до грудей його барсетку, яку можна було спокійнісінько залишити в машині, й не реагувала ні на звук, ні на дотик, ні на світло.
Потім Алекс десь загубився, і вони довго сиділи вдвох на великій кутовій канапі, – й на канапі була чорна шкіра, і на столику перед нею лежали сумовиті рекламні листівки патентованих лікарських засобів, а Мир мусив вижити, хоч операція була дуже складною й могла протривати кілька годин.
– Пробачте, ви приїхали з Мирославом Красавицьким?
Дарина різко підвела очі й побачила показного чоловіка років сорока в бірюзовому халаті й лікарській шапочці. За два кроки за його спиною стояла така сама бірюзова медсестра.
– Так! Що з ним? Він житиме? – підскочила вона пружиною.
– Ви його наречена? – спитав лікар повільно й натужно, дивлячись не на неї, а на мертву і, як і раніше, безмовну Марійку.
– Я – наречена, – внесла ясність Чуб. – А що з ним?
– Мені важко повідомляти це вам. Але ваш жених помер п’ятнадцять хвилин тому. його навіть не встигли довезти до операційної…
– Як не встигли?
– Як ви себе почуваєте?
– Він помер?
Лікар, анітрохи не здивувавшись її нетямущості, почав пояснювати наново, співчутливим, умовляльним голосом, сплаченим за курсом 1 до 5,3.
– Він точно помер? – вдесяте спитала Чуб. – Точно нічого не можна було зробити?
Запитання нареченої були пружинисті й сухі, трагічна смерть жениха не викликала в неї жаху – жах, мокрий і в’язкий, з’являвся в її погляді тільки тоді, коли вона переводила його на нелегітимну руду дівчину.
Лікар іще раз оглянув вимогливим поглядом наречену, з якої ніби вийняли душу, чекаючи запізнілої реакції, і, переконавшись, що Дарина вперто не має наміру плакати, хвилюватися й непритомніти, тихо спитав у неї:
– Це його родичка?
– Ні, – п’яно прошепотіла Дарина. – Вона…
– Це я винна в його смерті! – чітко й переконано сказала Марійка, віртуозно вимовляючи кожну літеру.
– Може, укольчик? – ніжно запропонував лікар.
А до Дарини дійшло: весь цей час Марійка повторювала про себе саме цю фразу!
– Не потрібно укольчику, – відмахнулася Чуб. – Ми самі…
– Так, так, – задумливо мовив повагом лікар. – Там міліція в холі. Молодик уже свідчить. Вони чекають на вас.
Він наказово кивнув бірюзовій супроводжувачці, що стояла неподалік, залишаючи її на варті їхньої істерики, і зосереджено пішов геть, засунувши руки в кишені.
– Марійко… – пробелькотала Дарина.
– Я не вірю, – сказала Марійка відчужено. – Він живий.
– Ні, – співчутливо заламала руки подружка. – Він помер. Катя його збила. Не могла не збити. Ти вибігла… – Вона осіклася, перелякано вирячивши очі: докори зараз були більш ніж зайвими. Навпаки, наскільки вона знала Марійку, слід було терміново придумати їй виправдання, перш ніж та викинеться з найближчого вікна.
– Так, – діловито підтвердила та. – Це я винна.
– Ні, ні! – кинувшись до неї, Дарина поривчасто обійняла подругу, притискуючи її до себе.
Але виправдання не було! Вчинок Марійки був безглуздим і фатальним. І їй так хотілося запитати з гірким докірливим болем: «Про що ж ти думала? Чого ти чекала?»
– Не думай про це! Чуєш, не думай! – попросила вона, розгладжуючи долонею Марійчине пухнасте волосся.
– Я хотіла її зупинити. З нею було щось… погане. Її не можна було відпускати.
– Так! Так! – з готовністю погодилася Дарина, ладна погодитися на все на світі.
– Це я винна в його смерті.
– Ні! Що ти?! Ні!
– Так.
Марійка повільно, але рішуче вивільнилася з дружніх обіймів Дарки і, відкинувши голову, втупилася в обличчя Дарини спопеляючим поглядом.
– Ні, – твердо мовила вона. – Не я – ти! Ти в усьому винна! Коли б не твоє зілля… Я ж казала, казала тобі… не можна! – закричала вона на весь коридор, з ненавистю відпихаючи подругу обома руками.