Меч і хрест
Шрифт:
– Як кущ. Як дерево, – роз’яснила їй вчителька. – Ніщо в природі не виникає за клацанням пальців. На все потрібен час. І навіть трава не встигне прорости з сім’я за три дні. Здається, – задумливо пробасила вона, – за всю історію Києвиць лише одна опинилася в такій пастці. Але вона була потомственою відьмою і ввібрала з молоком матері все, що ви насилу читали по складах… Однак, на відміну від вас, вона програла. І загинула. Разом зі своїм Містом.
– Коли це було? – тихо спитала Марійка.
– Нашестя Батия. –
– 1240-й, – інстинктивно видала Ковальова. – Зі 150 тисяч киян живими залишилося тільки п’ятдесят. Десятинну церкву було зруйновано. Київська Русь розпалася, почалося татаро-монгольське іго…
– Добре, давай залік… Ой, пробачте мені, Ясна пані! – непідробно злякалася викладачка. – Сьогодні держіспит у випускників. Нічого не пам’ятають, нічого не знають, як із глухого Сибіру. Не знають навіть…
– Так Києвиці – відьми? – не дала договорити їй Марійка. Але це було не запитання, а лише втомлена констатація.
– О ні, ви не відьми і не святі, – підбадьорливо спростувала її викладачка. – Але водночас і те, і те, а значить, ні те, ні те, – незрозуміло відповіла вона.
Але Марійка збагнула її без зусиль:
– Як Київ?
– Так, як наше Місто. – У Васиних словах була гордість.
– Столиця відьом…
– Столиця відьом.
– І Столиця віри… – Марійка помовчала. – Я не піду на шабаш, Василино Андріївно. Я не можу так… Липа Петра Могили, музей, садиба родини Муравйова, Кирилівська церква, Михайлові роботи – все згоріло…
– Накажете воскресити їх? – просто поцікавилася відьма.
– А це можливо? – здивувалася її студентка.
– Не турбуйтесь, Ясна пані, це можемо зробити й ми. Це не те, що виклопотати вичахле життя в Землі та Неба. З такими проханнями дозволено звертатися тільки Києвицям.
– Яка ви прекрасна, Катерино Михайлівно!
Марійка хитнула головою. В іншому кутку низьких покоїв стояла неймовірно гарна Катя, схожа на дорогоцінного золотого ідола. Її голі руки, зап’ястки, передпліччя, талія, шия, волосся, вуха були обвішані ваговитими прикрасами, мінливим багатобарвним камінням.
– І я… Я теж хочу так! – Чуб почала квапливо обдирати з себе розплющені подорожники. – А ви що, на неї все найкраще понадівали? Треба ж таки по-чесному! Все, давайте, дівчатка, по останній, – повернулася до своїх товаришок вона. – Нехай плачуть усі, кого ми не хотіли, і здохнуть усі, хто нас не захотів!
– Я втомилася… – зі сльозами в голосі заблагала Ковальова.
– Випийте настій, – дбайливо нагадала Василина.
– У мене немає свята, – торкнула Марійка пальцем груди.
– А хто ото? – з напівпосмішкою поцікавилася Василиса Премудра, нависаючи над нею безрозмірними грудьми.
– Там… – Марійка закліпала очима й уривчасто зітхнула.
– Ото ж бо й воно, – розуміюче посміхнулася Василина
Марійка ретельно оглянула своє обличчя в крихітне люстерко, що дивом зберегло своє крихке життя в її кишені.
Дзеркало не розбилося – це на щастя! Щастя, таке близьке, переповнювало її до лагідного тремтіння мурашок на шкірі. Її щоки палали. Тепер вона відчувала їхню перемогу. Таку ж величезну, як і нагорода за неї.
«Він чекає на вас!»
Вона стулила повіки. Вона відчувала, як ключ в її руці кличе свої двері, і, пройшовши по темному простору старого будинку, що був колись готелем для публіки середнього достатку, знайшла їх без зусиль.
За ними була темрява, розкреслена світлом місяця.
– Надіє? – покликала її пітьма з жадібною надією. – Це ти?
– Я!
Він сидів, обіпершись на стіл, але досить було Марійці ввійти, подався до неї, його світле волосся здавалося срібним у місячному сяйві.
– Ви пам’ятаєте мене? – ледве не заплакала Марійка.
– Ви?!
– Це я, Михайлику… Надія Володимирівна!
– Я вас не знаю!!!
Усередині щось лопнуло і закровило. Горло стиснуло гіркотою. Він забув її всього за дев’ять годин, які минули з їхньої зустрічі. Він навіть не впізнав її!
Художник схопився зі стільця, відсахнувся, вдарився чорною тінню об стіну поряд із нею – спалахнуло світло. І вона відступила. Бо не впізнала його.
Перед нею стояв старий, маленького зросту чоловік в зім’ятому і неохайному чорному піджаку. його волосся вже не здавалося, а було майже срібним. його обличчя, сухе, як старий папір, було пожмакане кривим сірим страхом.
І Марійці знадобилося не менше тридцяти секунд, аби розчистити це чуже, безнадійно, нестерпно жалюгідне обличчя від нашарувань часу, що висушив, змордував його, поглумився над ним, і намацати під цією моторошною і жовтою маскою залишки свого – молодого, гарного, білявого, налаштованого на мрію! – з правильними рисами і ніжним оксамитовим поглядом…
– Хто ви? – прикро спитав сивий, неначе сам факт її присутності в цій кімнаті завдав йому неймовірних страждань. – Де моя дружина?
– Надія?
– Ви знаєте, де вона? Вона пішла. Я не зміг зупинити її! – вимовив він із нестерпною тугою, що проривалася крізь щілини звуків у кожному його слові.
– Вашу дружину звали Надія? – збагнула Ковальова, відчувши раптовий біль унизу живота.
– Так. Де вона? Скажіть!
– Я не знаю…
Отож, він був одружений. І любив свою дружину. Інша Надія замінила її, а вона прийшла надто пізно… Безнадійно пізно! Запізнитися ще більше можна було, лише прийшовши на його похорон.