Меч і хрест
Шрифт:
– Вогняний Змій – це метафора! – роз’яснила Ковальова.
– Ага, метафора! – саркастично погодилася Чуб.
Метафора вже підпалила лівий бік 34-го і глибокий яр, що був колись оспіваним Тютчевим садом. Палали художні майстерні та галереї, палав горизонт за ними, і палали чорні камені Андріївського, які начебто ніяк не могли горіти.
Але храм Андрія на Святій горі, як і раніше, стояв неприступним бастіоном, гидливо дивлячись на вогонь згори вниз…
– Змій – це пожежа, буря, землетрус. Сила природи. Її магія! – заговорила Марійка, апелюючи до підборіддя Каті. Й раптом, немов переконавшись у тому, що знову набула дару осмисленої мови,
–І що нам тепер, пожежу святою водою заливати? – злісно пирхнула Чуб. – Добре, Андріївська – ось. Точніше – під… Тільки ми навіть до церкви ввійти не можемо. Сидимо, як дурки на дзвіниці!
– Чому не можемо? – здивувалася Катя.
– Дзвіниця! – скрикнула Марійка. – Це єдина церква, де немає дзвонів!
– Як немає? – розвівши коліна, Дарина здивовано подивилася на купол під своїм задом. – Я точно пам’ятаю, як вони дзвонили… У фільмі «За двома зайцями», під час вінчання.
– За кадром! А насправді їх немає!
– Чому?
– Чому я не запитала її тоді?!
Марійка раптом безстрашно розплющила очі, вдивляючись у стіну вогню, що проковтнув протилежний бік узвозу, тому що відчай, незбагненний і нез’ясовний, ураз витіснив страх.
Незрозуміло чому їй здалося: в цьому не поставленому тоді запитанні прихована якась неймовірно проста відповідь на головоломну і всепоглинаючу загадку.
– Кого не запитала? – втрутилась Катя.
– Василину! Андріївну! Вона…
– Так подзвони і запитай! Телефон знаєш? – Дарина неприязно поглянула на оглухлий мобільний Алекса і розквітла: – Є зв’язок!
Вона безапеляційно простягла трубку подрузі.
– Васі? Вночі? І як я їй це поясню? – відказала та.
– Як є! Києву гаплик! – доступно пояснила Дарина. – Ти що, сама не бачиш?!
– Я не вмію набирати!
– Користі з тебе! Диктуй номер!
Дарина рішуче набрала сім цифр і, зачекавши, заторохтіла найсолодшим зі своїх голосів:
– Василино Андріївно? Я вас не розбудила? Це я, Марійка Ковальова! – потворно збрехала вона. – Так, телефон спотворює. Тут така справа. Скажіть, чому в Андріївській церкві немає дзвонів? Що-що? А-а-а, я в ток-шоу беру участь! У нічному… Що? Від удару хреста? Є насправді? Правда?! Дуже вам дякую! Вважайте, що я перемогла! Завдяки вам. Ми врятовані! – Чуб переможно обвела очима очікувальні обличчя. – В Андріївській церкві немає дзвонів, тому що під її престолом протікає джерело! Вважається, що джерело забило у той момент, коли Андрій увіткнув в землю свій хрест. І за легендою, при першому ж ударі дзвону вода прокинеться і заллє не лише Київ, але й увесь Лівий берег… Ви що, не зрозуміли? – переможно поцікавилася Дарина. – Вода під престолом – це ж свята вода!
– Так дзвонів же немає! – з плачем мовила Марійка.
– Бери крутіше – у нас є хрест!
– А встромляти куди? На горі церква!
– Це не страшно, – несподівано прорізався знайомий, царствений голос Катерини Дображанської, що заздалегідь відкидав усі заперечення. – Хрест стояв не зовсім тут, – стукнула вона кулаком по куполу, –
– На мітлу! – заволала Землепотрясна.
– На рахунок три, – скомандувала перезбуджена Дарина Чуб. – Раз! Два!
На «три», вчепившись трьома руками в рукоять, трійця встромила меч у землю. І… нічого не сталося.
Вони стояли на темному, підпаленому з правого боку загравою пожежі відрозі Андріївської гори, переглядаючись кривими обличчями і боячись вимовити це вголос.
І навіть потім Марійка так і не зрозуміла, звідки взялася ця вода. Просто несподівано щось потягло її вниз із гори. Марійка побачила Катину руку, що потяглася до неї, але її вже віднесло безповоротно далеко від цієї руки, поволокло, спочатку по землі, потім над нею. І лише захлинувшись, вона зрозуміла, що це – вода. А потім вода стала єдиним, що вона розуміла.
Вона несамовито відпльовувалася, борсалася, сукала руками й ногами, виринала і, занурюючись знову, відчувала під ногами стрімке каміння Андріївського узвозу. Сильна і самовладна вода кидала ту, що визволила її, як випадкову тріску. Крутила, перевертала догори ногами і переламувала об чорні стовпи ліхтарів, не залишаючи ні секунди, щоб устигнути стиснути пальці й учепитися. Мигцем Марійка побачила чиєсь співчутливе, перелякане й очманіле обличчя у вікні будинку № 30, що промайнув повз них. Вода вдарила її об дощату огорожу замку Річарда, різко завернула і потягнула вглиб, заклала ніс, оглушила вуха, проривалася в горло. І чинячи їй опір із останніх сил, Марійка мчала вниз, по звивистому, як латинське S, крутому узвозу, знаючи вже, що вода однаково сильніша, і коли вона досягне його кінця, то буде не відьмою, а потопельницею.
Руки схопилися за випадкові лозини. Марійка стискувала пальці щосили. На декілька секунд уся Марійка стала пальцями, що до крові вчепились у своє життя. Було боляче й не важливо – її тіло не розуміло більше болю, воно розуміло тільки, що хоче жити хай там що, і вперто дерлося ногами по цегляній стіні, борючись із водою, що змітала його зусилля.
Марійка болісно підтягнулася: права ступня знайшла карниз, ліве коліно – кам’яну опору. Руки акуратно перемістилися по фігуристих лозинах угору. І за мить Марійка повисла килимком на перилах балкона, ставши одним оглушливим усвідомленням: «Урятована!»
Вона повільно сповзла на інший бік і, опавши на плоску, мокру і блаженно стійку підлогу, сиротливо підібгала ноги, підклала зранені долоньки під щоку і з полегшенням провалилася в довгожданий спокій непроникно-чорного небуття…
– Марійко! – витягнули її з нізвідки. – Марійко! – Вона чинила опір, відмовляючись спливати. – Марійко! Ти жива?! Марійко!
Марійка незадоволено поворушилась і почухала ніс. його лоскотали краплі дощу, одна з них, велика й волога, упала в око. Паскудний струмінь тік із даху просто їй за комір.
Марійка повільно сіла. Світ гойдався в неї перед очима. І разом із ним погойдувалися двоє, висячи в розкресленому дощем повітрі, – Катя й Дарина, що сиділи одна за одною на двомісній мітлі, неймовірно схожі зараз одна на одну, замурзані, брудні, голоногі, з однаковими перелякано-радісними обличчями.
– Ти зачепилася за балкон? Яка ти молодчина! – з істеричною сльозою закричала Дарина Чуб. – Ти мала загинути! – з недоречною радістю оповістила вона. – Тебе так кидало!!! Боже…
– Я не встигла тебе схопити, – переполохано попросила вибачення Катя, сповзаючи з мітли. – Яке щастя! Якби ти загинула…