Меч і хрест
Шрифт:
– Таким, як ти, не можна нас зарікатися, – відповів він, усміхаючись.
– Що?
– Він на всіх кричить. Але дядько Киря сказав, щоб я його не слухав, тому що я і сам – людина Божа. І картину мені в церкві показав, яку художник із нас малював…
– З кого це – з вас? – Обурення все ще вирувало в ній, помалу вщухаючи.
Божевільний, як не дивно, був якимсь заспокійливим – із беззлобними дитячими очима.
– Із тих, хто жив у нашому будинку, бо ми до Бога ближче, – з готовністю роз’яснив їй
– У божевільні?
– Ага.
– Ясно. – Дарина помітила, що одягнений убогий не так уже погано, просто хрестоматійні Lee і футболка з Benettona обвисають на ньому мішком. – А що ще тобі твій дядько розповідав?
– Багато чого, – похвалився Митя, кривлячи голову набік і закочуючи очі. – Сказав, що ця земля – погана. І мамі Бога тут не місце. Краще б, каже, її в музеї повісили…
– Так ти бачив її? – заінтригувалася Чуб. – І яка вона, розкажи!
– Гарна дуже, – з почуттям сказав божевільний. – А очі темні-темні. Без дна!
– Точно – Катя! – вивела Землепотрясна. – Гаразд, бувай. Ніколи мені. Лікуйся, Митю! Ти – гарний хлопець.
Під землею Марійці стало не по собі. Але це відчуття швидко минуло, і ліхтар заспокоївся в її руці. Раніше, коли вона була маленькою, батько не раз брав її з собою в «підземне царство», і відтоді тут мало що змінилося – товсті змії труб, що втікають у нікуди, бруд та ілюзія загадки, народжена темрявою і нескінченністю коридора.
«А ще тут напевно водяться щури. Але про це краще зараз не думати…»
Ковальова повісила ліхтар на шию і дістала з рюкзака свічку та шматочок крейди.
Маленький дачний ліхтарик був безсилий перед безрозмірною темрявою, як соломинка молочаю, – його прямолінійний промінь висвічував тільки крихітні фрагменти. Але свічка відразу ж дала округле, рівномірне світло – свічка умиротворяла.
Колись, тримаючи таку ж прихоплену з будинку романтичну свічку в руках, десятирічна Марійка вирушила подорожувати підземними коридорами, розчулена дозволом батька, що відпустив її в цю чарівну, нескінченну подорож.
Вона йшла і йшла, зовсім сама, натхненно прислухаючись до хрускоту своїх кроків, і перед кожним поворотом її серце обривалося від страху та передчуття дива. І лише через десять років, зіставивши факти, вона зрозуміла причину такої дивної батьківської безтурботності: він відпустив її гуляти підвалами Контрактових рядів, квадратних і герметичних, де заблукати було просто неможливо. Марійка повільно рушила вперед, скрупульозно помічаючи свій шлях крейдяними хрестами та ретельно озираючись на всі боки, безуспішно силкуючись відшукати тут те, що дало б їй ключ до розгадки або хоч би до роздумів про неї.
«Я – як і мій батько, якому завжди більше всіх потрібно», – несподівано подумала вона.
Тунель вильнув темним відгалуженням коридора. Скільки
У кінці підземелля промальовувалися обвиті темрявою ворота.
Ті самі – інших тут бути просто не могло.
Марійка зупинилася, набираючись мужності, – на відміну від тривіального міського колектора, Кирилівські печери були небезпечною зоною.
«Але ж саме заради них я і прийшла сюди! – нагадала собі вона. – Чи все ж варто дочекатися Дарину?»
Несподівано її серце підстрибнуло. На стінах затанцювало світло, і почулися чиїсь кроки – не Даринині, – занадто необережні, переконані у власній правоті, такими ходять тільки по знайомих доріжках.
Марійка Ковальова безглуздо завмерла на місці: в кращому разі, це міліція, яка виб’є її звідси в потилицю. В гіршому…
«Я пропала!»
Із-за воріт вислизнули двоє. Їхні обличчя, спотворені темними тінями, здались їй страшними – нелюдськими. Але на головах були знайомі робочі каски з ліхтариками на лобі.
– О! О! – сказав один.
– Стій! – гукнув інший.
Але Марійка і так не могла бігти: все несподіване й раптове миттєво паралізувало її, тупо й безнадійно. Двоє йшли до неї, безсоромно посміхаючись. Один (той, хто сказав «О!»), в забрудненій смугастій сорочці, наблизився до «підземної царівни» впритул.
– Яка пташка до нас залетіла, чуєш, Олеже? – свиснув він, роздивляючись її, немов нежданий виграш у лотерею.
– Вона не пташка, а жаба-мандрівниця, – виправив другий. – Ну, і що ж ти тут робиш? Га, кралю?
– Я прийшла. Мені було цікаво… – прошепотіла Марійка.
– Ну-ну, чим же ми цікавимося? – підхопив смугастий. – Сатанізмом? Жертвопринесеннями? Дивися, Олеже, вона навіть свічку захопила. За упокій її хотіла поставити? Чи за здравіє Сатани?
Смугастий уривчасто заіржав.
Олег мовчки взяв свічку з її рук і посміхнувся, підхоплюючи жарт:
– Ні-і, ти спішиш. Вона хотіла, щоб хтось над вами свічку потримав. Отже, давай, не томи дівчину… – Він зробив недвозначний жест рукою.
І Марійчине серце нестримно провалилося в живіт, а живіт завив од передчуття страхітливого фіналу.
– Не треба… – розширила вона очі.
– Ну от, тепер уже «не треба», – проспівав блазнюючи Олег. – Які ви, дівчата, непостійні. Так і серце чоловікові розбити можна.
Смугастий схопив її за плечі й притиснув до стіни.
– Дарино! – відчайдушно заволала Марійка. – Чорт! – понадіялася на вчорашнє диво вона.
Дива не сталось. Її крик падав у повітря, як у вату: вона зайшла не так уже, та все ж досить далеко для того, щоб її заклики гаснули, не встигнувши долетіти до людей. І вона розуміла це.