Меч і хрест
Шрифт:
– Ні, – хитнула головою Марійка. – А що там?
– Що-що… – буркотливо скривився він. – Третій день повінь на Фрунзе. Два вбивства в церквах за два дні. На Оболоні сьогодні будинок розвалився без усякої причини…
– І ще картина, – подав вибачливий голос Олег.
– Це тут ні при чому, – відмахнувся від нього Мир і ввічливо пояснив одногрупниці: – Вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» із виставки Васнецова. І через це мало не міжнародний скандал, бо ця картина – національна гордість Росії.
– І собор згорів, – знову устряв
– Собор Видубицького монастиря? – сполохалася Марійка.
– Я назви не запам’ятав.
– Однаково! Чим не Апокаліпсис? – закінчив Мир. – Преса ж усе в одну купу валить!
Марійка притиснула пальці до скроні, що пульсувала від великої кількості інформації та екстремальних емоцій. Купа і насправді виходила великогабаритною, особливо якщо додати до неї вбивство Килини та пригоди їх багатостраждальної трійці.
– Так чи інакше, – хитнула вона головою, витрушуючи звідти будинок, який випадково примазався (будинки в Києві розвалювались надто часто!), – все почалося саме тут, позавчора, коли лопнули труби, і з’ясувалося, що вхід до Кирилівських знову відкритий. А ти кажеш, там вівтар… Де?
– Далеко, в самому кінці печер, – просвітив її Мир. – Ці ось навіть не дійшли, у штани наклали. Але там і справді небезпечно, частина стін обвалилася.
– Отже… Тут лопаються труби. Тут стоїть вівтар. Тут тато чув вибух. – Мир, який уважно слухав її, киваючи після кожної крапки, питально звів брови. – Так, вибух, – підтвердила вона. – І «Богатирі», яких намагалися… м-м… украсти з музею, згідно з билинами, перемогли змія теж тут.
«А потім Прахов знайшов тут щось… Якийсь предмет часів палеоліту? Але навіщо тоді було віддавати його в Лавру?»
– У будь-якому разі, – резюмувала Ковальова, – в Кирилівських уся й справа!
– Чому в них? – вимогливо спитав Мир. – І чого вони, власне, домагаються? Має ж у них бути якась мета? Чи хоч би маніакальна ідея?
– Або вони справді шукають скарб гетьмана, – з сумнівом повторила Даринине припущення Марійка. – Або… Ні, точно! – Вона мимохіть подалася вперед, виблискуючи осяяними очима. – Я зрозуміла! Вони поклоняються змієві, якого ототожнюють із сатаною! Адже за легендою, лаз змія йде прямісінько в пекло! І за Біблією, змій – сатана!
– Що так, то так, – погодився з нею Мир. – Скарб зазвичай прагнуть шукати тихо. Навіть якби й вбили кого, не стали б цей цирк у церквах влаштовувати. Вони божевільні. Тільки божевільні поклонятимуться комусь так, аби про це говорило все місто. Але це не має значення… Якщо все, що ти кажеш, – правда, сьогодні вночі вони знову прийдуть сюди. І я спіймаю їх. Я їх просто…
– Ні! – нестямно скрикнула Марійка, зразу пригадавши, чим закінчилося таке саме героїчне поривання для її батька. – Не треба! Благаю! Тільки не це!
– Марійко! – долинуло звідкись. – Марійка?!
– Дарино, я тут! – голосно озвалася Ковальова.
Пролунав відчайдушний тупіт черевиків, крик:
– Біжу!!! – І з-за рогу, розмахуючи над головою пакетом
– Руки геть від неї! Ану, розійдися, гади! – заволала вона і, пізнавши Мира, з ходу кинулася на нього, дубасячи супротивника пляшкою по плечах і голові.
Мир невдало відскочив, улипнувши потилицею в трубу.
– Ні-і! – завищала Марійка, відтягуючи свою запізнілу захисницю за топ. – Це не він!
Топ луснув по шву. Чуб хутко піймала його, прикриваючи груди. І, впустивши пакет, незграбно наступила черевиком на руку Смугастого, що давно не подавав ознак життя.
Смугастий завив. Олег, вирішивши реабілітуватися в очах Мира, кинувся до Дарини, що застопорилася.
– Стій, – просипів Мир. – Стій, кому сказав! – і осікся, позаяк Олег уже отримав чудовий і переконливий удар коліном у пах.
– Де ж ти раніше була! – щиро образилася Марійка. – Мене тут… – Вона спохмурніла, не договоривши. Образа всередині скрутилася в тугий вузол, що стягнув їй горло: Дарина кинула її заради дрібниці! Заради випадковості, що відвернула її увагу. Яка вона після цього подруга?
– Та заблудилася! Блукала, блукала… – жалібно виправдовувалася Землепотрясна.
– Я ж усе хрестами позначила!
– А звідки я знала, що це твої хрести? – резонно зауважила Дарина. – Ти взагалі як? – Вона подивилася на Мира з неприхованою підозрою.
Дарина не любила гарних чоловіків з принципу. Але зблизька пика Мира виявилася ще більш безпринципною, ніж на екрані!
– Не вірю я йому. І в алібі його не вірю! – безцеремонно проголосила вона.
– Правильно робиш, – буркнув Мир, кривлячись і притримуючи рукою забиту потилицю. – Алібі липове. Дівчатка підтвердили. – Він стомлено опустився на землю.
– Що я тобі казала? – мовила Чуб із пафосом прокламатора на барикадах. – Якісь хвойди!
– Ліда і Женя, – уточнив він. – Самі прибігли, коли зрозуміли, що подружку свою угробили.
– Як це? – обмерла Марійка.
Мир стомлено зітхнув.
– Ну, Рита сто разів на мене нависала: візьми та візьми мене з собою, я теж у дігери хочу. А я відмовлявся: з такою ж одна морока. Та й плювати їй на все, просто привід.
– Ногу підверне і на шию повіситься, – сухо погодилася Дарина Чуб, що колись активно практикувала такий спосіб зближення.
– А вони записку їй передали. Типу, від мене. Себто, по приколу. «Якщо хочеш дізнатися, що означає бути дігером, зустрічаємось о 19.00 біля Кирилівської церкви. М. К.».
«М. К., а не К. Д», – з полегшенням подумала Марійка.
– А чому біля Кирилівської? – прискіпливо поцікавилася Дарина, що теж пам’ятала повне ім’я Мира.
Мирослав знову зітхнув.
– Тому що тут трубу прорвало, й аварію в новинах показували. І відразу на дігерів натякали, не знаю вже чому, – ми в Кирилівські ніколи не спускались. А записку їхню в Рити знайшли, через неї на мене й наїхали. Слава Богу, почерк не мій. Женя підробила, як завжди.