Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії
Шрифт:
Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубонів собі під ніс, наче закляття:
– Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цілий Тихий океан… – а потім: – Пройти від океану до океану… Йолки-палки, пройти від океану до океану… – ось так я собі казав.
Ось таким чином у мій розклад прокралось Акапулько.
Витративши ще півдня, я дібрав квитки на літак із Мехіко до відомого тихоокеанського курорту і назад. Наостанок, зважаючи на те, що наприкінці подорожі я полишав Мексику не з Канкуна, а з Мехіко, мені довелося докупити ще один квиток на літак мексиканської авіакомпанії «Mexicana» з Канкуна до мексиканської столиці, після чого маршрут набув остаточного вигляду: Мехіко – Акапулько – Мехіко – Пуебла –
«Усе добре», – думав я. Сидячи у зручному фотелі у себе в офісі, попиваючи каву з молоком, закинувши ноги на стіл і безтурботно копирсаючись огризком олівця у вусі, я зовсім не сприймав свій план як щось тяжке та нездійсненне.
То був найприємніший етап поїздки, коли на папері все складалося просто блискуче: з легкістю пір’їни та швидкістю світла долалися величезні відстані, легко і просто відшуковувалися хостели та туристичні офіси, не заважала погода, не докучали москіти й основне – не виникало жодних проблем у спілкуванні з місцевим населенням.
Якби ж то там, у Мексиці, все було так само просто, як воно виглядало на екрані мого ноутбука…
Потому розпочалося найважче чи, мабуть, краще сказати, найрутинніше – кропітка робота над кожним окремим пунктом подорожі. Я прикидав, скільки днів потрібно провести у конкретному місті, щоб мати достатньо часу обнишпорити всі цікавинки, потім визначав, скільки днів я можу на це місто виділити з огляду на мій розклад, затим підшуковував через Інтернет більш-менш пристойний хостел і бронював його. З’ясувавши питання із хостелом, я дізнавався, де в опрацьовуваному місті автостанція, аеропорт, туристичний офіс, вишукував усі ці об’єкти на картах «Google Мaps» і роздруковував разом із приписками, як туди краще дістатися.
За тиждень я вже став докою у віртуозному виголошуванні довгих мексиканських назв, від яких у нормальних людей миттю розпухає язик, зводить нижню щелепу та починають боліти зуби. Майже не затинаючись, я промовляв зашкарублі словечка на зразок «Теотіуакан», «Санто-Домінго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» і навіть «Окскутзкаб».
Не обійшлося, щоправда, без конфузів. Якогось дня я продивлявся варіанти маршруту з Пуебли до Оахаки та зупинився на тому, що, певне, поїду автобусом, адже відстань там чимала, більше п’яти сотень кілометрів, а дорога тягнеться крізь гори (трохи раніше я відкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягів у Мексиці просто немає).
Зазирнувши на сайт, де можна було довідатися про розклад руху та ціну проїзду, я ледь не наклав у штани: сайт видав ціну квитка 556$! З переляку я передивився різні сполучення між іншими містами, та всюди ціна квитка коливалась у межах 200–600 $. Я аж збілів. «Це що за дурня така? – думаю. – Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонує викласти п’ятсот баксів за квиток на якийсь задрипаний автобус?!»
Ситуація наближалася до критичної, адже я вже мав візу, на руках квитки на всі літаки, а втім, за таких цін на автобуси мені нічого не лишалось, як хіба терміново шукати у Швеції пальму, щоб перевірити, чи їстівна у неї кора та листя, позаяк ночувати під відкритим небом у Мексиці я ще зміг би, а от харчуватися місяць одним лише повітрям добропорядному християнину якось зовсім не пасує.
Водночас мене не полишало відчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарні ціни в доларах – Мексика скидалася на країну для мільярдерів.
Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед від’їздом мені доведеться обчистити одне з відділень шведського банку «Nordea», в голові стрельнула думка, що я, собі на сором, не знаю, яка у Мексиці грошова одиниця, і що непогано було
27
Символ «$», використовуваний для песо, по суті, той самий, що і для американського долара, оскільки долар запозичив свій логотип в іспано-мексиканської валюти (англ.).
Майже два тижні пішло на те, щоб надати моєму планові вигляду, який удовольнив би навіть найбільш прискіпливого педанта. Втім, врешті-решт із генеральним планом було покінчено.
Останньою фазою підготовки став добір похідного спорядження.
Давно відомою є істина, що для «бекпекера» найважливіше – це мобільність, а громіздкий багаж рівносильний смерті. Без усякого перебільшення й остраху бути висміяним скажу, що останнє питання має просто колосальне значення, оскільки від сумарної кількості, об’єму та ваги взятих із собою речей безпосередньо залежить те, на що перетвориться подорож: на милу прогулянку чи на шпарке пекло. Прикметно, що шаблонна фраза «із собою слід брати тільки найнеобхідніше», що нібито покликана вирішити дилему, ні з біса не вирішує, тому що поняття «найнеобхідніше» може коливатися в діапазоні від одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонів.
Добряче так помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, схарактеризувала як «the smallest backpack ever». [28]
Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались узяти таксі та рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалось, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені зрештою вдалося переконати її, що це все, що я маю із собою, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-гойдалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін».
28
Найменший із коли-небудь бачених наплічників (англ.).
Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пошкодувати її психіку і сказав, що мій рюкзак – це результат останніх досягнень українських учених у галузі нанотехнологій, тому туди можна запихати речі завбільшки з рояль.
Усе необхідне я придбав в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі.
Ось перелік усіх тих речей, які я мав намір узяти із собою за океан, ураховуючи ті, що вдягав на себе:
• три пари майок;
• троє шортів;
• три пари шкарпеток;
• три комплекти спідньої білизни й одні купальні плавки;
• одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання);
• друга, тобто додаткова, пара кросівок (у першій я мав їхати);
• гігієнічні причандали (зубна щітка, паста і маленька пляшечка шампуню);
• аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля та ще три-чотири мініатюрні пакуночки з пігулками, призначення яких я не знав, бо їх мені силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів до Швеції);