Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії

Кидрук Максим Иванович

Тому наступного дня ще до ленчу, ні на що, в принципі, особливо не розраховуючи, я зателефонував Дімону та перепитав, чи він, бува, не передумав. На моє здивування версія про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяжний) вплив алкоголю не знайшла підтвердження, бо відповідь білоруса звучала так само твердо та непохитно, як і минулого вечора.

– Я їду, – сказав Дімон.

– Ми їдемо! – уточнив я.

Потім, потеревенивши ще трохи, ми домовилися про зустріч, аби узгодити дату великої подорожі, підбити її бюджет та утрясти різні інші дрібниці;

я зобов’язався вичепити Мігеля в Іспанії та дізнатись, що там і як із візами, після чого поклав слухавку зі стовідсотковою певністю, що моя Мрія починає збуватися.

* * *

Усі наступні дні я не ходив, а бігав, навіть не бігав, а літав, окрилений думками про Мексику. Протягом двох тижнів я винюхав, які документи необхідні для візи, добився до Мігеля та випитав, як краще (найдешевше) летіти, зробив ще купу всіляких дрібниць, пов’язаних із великою подорожжю, які незмінно підтримували мій настрій у піднесеному стані.

Мігель, як я й передбачав, вирішив лишитися після захисту диплома в Європі (ну й прапор йому в зуби – для нього помандрувати Європою, що для мене Мексикою), однак узяв із мене урочисту обіцянку відвідати його сім’ю у Сан-Крістобалі та погостювати у них хоча б кілька днів, а в іншому разі погрожував узагалі зі мною більше не розмовляти. Я спочатку пробував віднікуватися, пояснивши, що їду не сам і не хочу нікому нав’язуватись, однак мексиканець був непохитним.

Після того, в стилі фанатичного американського манагеризму, я склав коротенький прожект-план із п’яти пунктів, які мали наблизити нас із Дімоном до нашої грандіозної мандрівки:

1. Придбати квитки на літак із Європи до Мексики та назад (без цього не отримати візи).

2. Одержати візу.

3. Скласти детальний план подорожі.

4. Купити/забронювати квитки на літаки чи автобуси для пересування Мексикою; забронювати хостели згідно зі складеним планом.

5. Роздрукувати карти, рекомендації etc. і підготувати необхідне спорядження.

За першої ж нагоди я підсунув викладену вище програму дій (у стилі фанатичного американського манагеризму) Дімону на затвердження. Ну, щоб він знав, що процес пішов, і щоб бачив, що наша команда діятиме злагоджено і строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, тільки поцікавився своїм астральним голосом хіроманта:

– Слухай, а твій Мігель поїде з нами?

«От, йолки-палки», – подумав я.

– Нє, – вичавив напруженим голосом, – хіба я тобі не казав?

– Не казав. Але він хоч зустріне нас у Мехіко?

– Н-н-нє… Не зустріне він нас. Він в Іспанії зостається, – зовсім тихо промовив я.

– Тобто ми шуруємо до Мексики без мексиканця?

Я глитнув слину та кивнув.

– У нас є запасний мексиканець?

– Нема, – вже майже пошепки витиснув я.

– Почекай,

я тебе правильно зрозумів? – не вгавав Дімон. – Ми валимо до Мексики на місяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на всьому материку?

– Неправильно, – поправив я, – ми валимо до Мексики на двадцять сім днів.

Дімон різонув мене своїм утомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти раніше не зізнався, потім довго мовчав, певне, щось обдумуючи, після чого зрештою прорік:

– Ну, добре.

У мене відлягло від серця.

– Прорвемося, синку! Нафіг нам ті мексиканці! Треба буде – на місці наберемо, там того добра навалом. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, – патетично патякав я.

Залишилося зовсім трохи: почати втілювати прожект у життя…

* * *

Мрія була близькою, як ніколи.

Я досі пам’ятаю, як, чекаючи на потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил стримувати хмільне хвилювання, яке переповнювало мене, наче золотиста піна пивний келих, тремтячими руками набирав номер телефону Дімона. На календарі – четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки до Мексики, тим самим спаливши всі мости і не залишивши шляхів для відступу.

Після кількох гудків Дімон підняв слухавку та буркнув:

– Ну що вже там?

Я не звернув уваги на приховане роздратування і якусь млявість у його голосі.

– Є-е-е! Є-е-е! – заволав я на всю станцію. – Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки!

– Ну, добре, – кисло промимрив мобільний, однак на той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі.

– Я зайду до тебе близько сьомої! – бадьоро лопотів я.

– Ага, чекаю, – булькнув Дімон.

– Ага, чекай, – сказав я, але Дімон уже дав відбій.

Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, щоб він зійшов униз і впустив мене. За кілька хвилин із вестибюля долинула тупотнява кроків металевими сходами, а небавом з’явився Дімон. Ми потисли один одному правиці, і я залепетав, не спиняючись, бо мене аж розпирало ізсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій:

– Отже, так, гроші я отримав, усе пучком, уяви, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» – дешеві перекази, я вже прикидав квитки, найдешевші на цей момент через Мілан із пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю, що дорого, але є й по 5000, авіакомпанія має назву «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра вже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек…

І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника.