Мене називають Червоний
Шрифт:
Що відчуваєш, коли тебе так часто зображують?
Пишаюся, звичайно, проте постійно себе перепитую: а чи то все мої зображення? Позаяк із тих малюнків випливає, що для кожного твоя зовнішність — інакша. Одначе я відчуваю: є щось спільне, єдине в цьому розмаїтті моїх зображень.
Повідаю вам історію, яку почув кілька днів тому від наших друзів художників. Один із європейських королів-ґяурів задумав побратися з донькою венеційського дожа. Він одружиться, але раптом венецієць бідний, як церковна миша, а його донька — потвора? Тож король наказав своєму наймайстернішому маляру: «їдь до венеційського дожа й намалюй портрет дочки, та ще — які його володіння, землі, речі в палаці». Вони — венеційці й не знають, що таке намахрем, [149] тож упустили художника в покої до своїх дівчат,
149
Намахрем— в ісламі — згідно з шаріатом дозвіл на шлюб (за умови відсутності родинних зв'язків).
Та кажуть: європейського жеребця розбурхала не врода кобилиці, надзвичайно красивої, — а те, що вона видавалася на картині наче жива. Чи гріх це — бути зображеним настільки правдиво, як ота кобилиця? Я ж бо мало чим відрізняюся від коней на інших малюнках. Самі бачите.
Однак ті, хто уважно придивиться до мого тулуба — який він гарний, до ніг — які довгі, до моєї гордої постави, — ті зрозуміють: я — інакший. Але ця краса говорить не про мою окремішність як коня, а про виняткову майстерність мого художника. Всім вам відомо: не існує коня, що був би такий самісінький, як я. Лише я один — зображення, котре показує, як маляр уявляє коня.
«Який прекрасний кінь!» — дивуються ті, що дивляться на мене. Та це похвала не мені, а моєму творцеві. Тож-бо й воно: всі коні різні, і найпершим це має помічати маляр.
Підійдіть ближче, погляньте: у жодного жеребця прутень не схожий на інші. Не бійтесь, можете придивитися зблизька, навіть доторкнутись руками. Я баский і бравий на диво всім, бо мої форми й вигини властиві виключно мені.
Всі ми, всі коні, створені найвищим Творцем, великим Аллахом, не схожими один на одного, то чому ж маляри відтворюють нашу породу по пам'яті за єдиним зразком? Чому вихваляються, що намалювали тисячі, десятки тисяч коней, і не глянувши на нас? А тому, що вони стараються передати світ не таким, яким його бачать на власні очі, а таким, яким бачить його Аллах. Та чи це не свідчення, Господи помилуй, язичництва? Чи не керує ними пиха: «Я зможу створити те ж саме, що створив Аллах»? Ті, кому замало того, що бачать очі, ті, котрі тисячі разів виводили одного й того самого коня, беручи його зі своєї уяви, бо це передає погляд Аллаха на світ, ті, які стверджують, що лише сліпий майстер найкраще зобразить коня з пам'яті, — чи не змагаються всі вони з Аллахом? Чи не чинять безбожно?
Я ж стверджую, що нові стилі живопису, які прийшли від європейських майстрів, — не богохульні, навпаки, — найбільш прийнятні для нашої віри. О великий Аллаху! Аби лишень мене не зрозуміли неправильно мої брати з Ерзурума: я аж ніяк не в захваті від того, що європейки безсоромно ходять вулицями напівголі, ґяури не розуміють ані смаку кави, ані втіх із гарненькими хлопчиками, чоловіки там ходять безвусі та безбороді, а на голові відрощують довге волосся, ніби жінки, брешуть, прости Господи, називаючи пророка Icy Аллахом! Ох, який я лихий на них, якби котрийсь проходив повз мене, то так би і хвицонув його копитом.
Проте мені вже обридло спостерігати за помилками художників, які й на війні ніколи не бували, сидять удома, наче жінки. Коли я скачу, то вони зображають обидві мої ноги витягнутими вперед. Та жоден же кінь так не скаче, наче заєць. Я коли рухаюся, то переставляю ноги по черзі. А ще в сценах військових походів зображають одну з моїх передніх ніг немов прирослою до землі, а друга тим часом витягнута вперед, ніби в цікавого собаки. Жоден кінь так не скаче! В тих же сценах наші тіні однакової форми слідують одна за одною двадцять разів, але де ви знайдете загін сипахіїв, котрий би гнав коней у ногу! Коли ж на нас ніхто не дивиться, то ми щипаємо зелену травичку, а не стоїмо випростані й граційні, на когось чекаючи, як малюють. Чому забувають, що ми їмо, п'ємо, випорожнюємося, спимо? Чому бояться зображати наше велетенське достоїнство? У мене, слава Богу, воно намальоване. Якщо ніхто не
Розповідають, що колись у Ширазі жив один недовірливий шах. Він до смерті боявся, що вороги скинуть його і посадять на трон сина, тому не відправив принца намісником в Ісфаган, а заточив у найвіддаленішій кімнаті палацу. Тридцять один рік жив той невільником у кімнаті, звідки не було видно ані двору, ані його садка. Принц виховувався на книжках. Коли його батько помер, він, щойно посівши трон, попросив: «Заради Аллаха, приведіть до мене коня, я завжди натрапляв на його зображення в книжках. Цікаво, який він насправді?» Йому привели найкращого чалого коня зі стайні палацу, й принц узрів, що з його ніздрів іде пара, ніби дим із комина, що його зад — ніби непристойне видовисько, що шерсть не вилискує, як на малюнках, а той же круп — грубий і негарний. Його мрії розбилися в прах, і він велів позабивати в державі всіх коней. Сорок днів тривала та жорстока бійня нещасних тварин, річки Шираза почервоніли від крові й укрилися пеленою смутку. А коли почалася війна, новий шах виставив проти кінноти свого ворога, правителя Каракоюнлу Туркмен-бея, лише піхотинців. Шаха розгромили й порубали на шматки — здійснилося правосуддя Аллаха. Тож не сумуйте, гадаючи, що кров коней нічого не варта, як лжесвідчать деякі книжки.
36. Моє ім'я — Кара
Після того як Шекюре з дітьми зачинилася в кімнаті, я ще довго прислухався до звуків. Деякий час про щось шепталися Шекюре з Шевкетом, доки вона стривожено урвала малого: «Тесе!» У ту ж мить я почув знадвору біля колодязя шум, проте все затихло. Згодом мою увагу привернула чайка, яка примостилася на даху. Однак тепер вона, як і все довкола, мовчала. Звідкілясь іздалеку почувся стогін, я з догадався, що він лунає з-за передпокою: це вві сні плакала Хайріє. Стогін змінився на кашель. Несподівано кашель став гучним і надривним, опісля вщух, і знову — нескінченна моторошна тиша. Я змерз, мені ввижалося, що в кімнаті, де лежить дядько, хтось ходить.
Поки панувала тиша, я розглядав малюнки, уявляв як наносили на папір фарби палкий Зейтін, Келебек із чарівними очима та покійний майстер заставок. Мені хотілося, дивлячись на кожен малюнок, вигукувати: «Шайтан!», «Смерть!» — так деякими ночами вигукував Еніште. Але мене стримував непевний страх. Я не міг придумати до мініатюр відповідні тексти, на чому сотні разів наполягав Еніште, тому ілюстрації мене вже добряче розізлили. Вони були причиною смерті Еніште, а осідали поступово в моїй голові, наче якісь неспростовні істини, що й викликали страх та нетерплячість: я ще до цього заради зближення з Шекюре скільки міг, стільки дивився на ті ілюстрації, слухаючи історії Еніште. І навіщо мені думати про таке, коли Шекюре стала моєю дружиною? Однак немилосердий внутрішній голос заперечував: «А тому, що навіть коли поснуть діти, вона не встане й не прийде до тебе». Я ще довго чекав свою карооку красуню, розглядаючи при свічці мініатюри.
Вранці мене розбудили крики Хайріє. Задувши свічку, я вискочив у передпокій. Може, Хасан із посіпаками напали на будинок, треба заховати малюнки, майнуло мені. Та за хвилю я здогадався, що Хайріє зчинила лемент за наказом Шекюре, аби сповістити дітей та сусідів про смерть Еніште-ефенді.
Ми зіткнулися з Шекюре в передпокої. Міцно обнялись. Діти, вчувши вереск Хайріє, позривалися з ліжка, повибігали з кімнати й нерішуче зупинились.
— Ваш дідусь помер, — сказала їм Шекюре. — Обережно, не заходьте до нього в кімнату.
Вона вирвалася з моїх рук і пішла до батька, де стала плакати.
Я запхав дітей у їхню кімнату.
— Перевдягніться, бо змерзнете, — наказав я їм і сів край ліжка.
— Дідусь помер не вранці, а вночі, — озвався Шевкет.
З подушки на мене дивилася літера «вав», [150] виписана довгою і гарною волосиною Шекюре. Укривало досі зберігало тепло гарячого тіла коханої. Ми з Хайріє слухали, як вона голосить.
Її ридання, нібито в годину несподіваної смерті батька, звучали страшенно награно й неприродно, я відчув, що анітрохи не знаю свою Шекюре, щось лисяче та чуже крилося в її душі.
150
Вав— літера арабського алфавіту.