Мене називають Червоний

Памук Орхан

Хлопчина не повів мене в «стару кімнату» Дивана, де ми з головним скарбничим колись домовлялися про зарплатню, яку нам мають виплатити, подарунки, котрі маляри готують для падишаха, книжки, розписані страусячі яйця, говорили про здоров'я та душевний стан майстрів, про постачання необхідних нам фарб, сухозлітки та інших матеріалів, про звичні скарги й прохання, про бажання, настрій, радощі й повеління володаря світу, нашого падишаха; а ще ми точили теревені про мій зір, лінзи, біль у попереку, негідника-зятя головного скарбничого та його сіро-чорного смугастого кота. Ми тихо ввійшли в сад Хас і нишком, обережно, ніби роблячи якийсь злочин, спускалися до моря, минаючи мовчазні дерева. «Підходимо до Яли Кьоскю, отже, я зустрінуся з падишахом,

він — там», — подумав я. Ми вже були на узбіччі, ступили ще три-чотири кроки й крізь аркові двері зайшли в кам'яну будівлю за човнярським причалом. З печі долинав запах свіжого хліба. Я побачив придворних стражників у червоному вбранні.

Головний скарбничий і начальник султанської варти в одній кімнаті! Янгол і шайтан!

Начальник султанської варти, який ім'ям падишаха страчує й катує людей, немилосердно їх б'є під час допитів, виколює очі та знущається над ними фалакою, любо-мило до мене усміхнувся. Так, наче ми з ним — у тісній кімнатці караван-сараю і він мій товариш по ночівлі й збирається розповісти якусь дотепну історію.

Однак розповідь почав не начальник варти, а головний скарбничий:

— Рік тому наш володар велів мені видати одну книгу, як подарунок від нашої посольської делегації. Його Величність зажадав, щоб праця над книгою трималась у великому секреті, — якось зніяковіло почав він, — через цю таємничість наш ефенді, який надзвичайно захоплюється твоїм хистом, не захотів робити тебе причетним до цієї справи й уважав недоречним замовляти книгу своєму майстру через головного історика Локмана. Вони схвально поставилися до вашої роботи над «Сурнаме» про церемонію обрізання султаничів і вирішили, що для вас вистачить і її.

Спершу, зайшовши до кімнати, я з жахом подумав, що якась паскуда оббрехала мене перед падишахом: мовляв, цей малюнок — безбожний, а в тому — Вас висміюють, і тепер мене піддадуть тортурам, наплювавши на мій похилий вік. Натомість головний скарбничий старавсь піддобритися й прихилити до себе, бо падишах замовив книгу комусь іншому, а не мені, його слова були солодшими за мед. Я слухав уже добре мені відому історію про книгу Еніште. І нічого нового не почув. Плітки теж були старі як світ: і про ерзурумійця Нусрета-ходжу, і про ворожнечу в малярському цеху.

Я поставив для годиться одне запитання, на яке й так знав відповідь, — хто займається книгою.

— Вам відомо. Нею займавсь Еніште-ефенді, — промовив головний скарбничий, і, дивлячись мені у вічі, додав: — Він помер не своєю смертю. Його вбили. Ви це знали?

— Ні, не знав — по-простому, наче дитина, сказав я й замовк.

— Падишах страшенно розгніваний, — вів далі головний скарбничий.

Він був ідіотом — отой недолугий на прізвисько Еніште. Обдаровані маляри насміхалися з нього: він був скорше одержимий, аніж розумний, у нього було більше безглуздої напористості, ніж знань. Ще на похороні мене точив хробак сумніву: як його вбили?

Головний скарбничий розповів. Жахливо! Господи мій, захисти мене! Хто?!

— Падишах велів чимшвидше закінчити «Сурнаме» та цю книгу, — говорив головний скарбничий.

— Є ще одне розпорядження Його Величності, — урвав того начальник султанської варти, — розшукати злого ібліса, якщо той душогуб-мерзотник з малярського кола, і піддати його тортурам — у науку всім, аби більше нікому не кортіло перешкоджати виданню падишахових книг та вбивати художників.

Лице начальника варти збуджено запалало, він уже смакував муки злочинця.

Як я зрозумів, падишах доручив їм обом це завдання недавно й одночасно, він змусив двох людей, котрі не приховують своєї ненависті один до одного, займатися спільною справою. Я не просто був у захопленні від повелителя, я відчував, що люблю його. Хлопчик приніс каву, ми сіли.

Мова йшла про вихованця Еніште-ефенді. Він опікувавсь одним сиротою, що тямиться на малярстві та книгах. Звати — Кара. Чи знайомий я з ним? Я змовчав. Нещодавно на запрошення свого дядька він повернувся з Персії, де служив

у Серхата-паші, до Стамбула (начальник султанської варти кинув сумнівний погляд). У Стамбулі Кара ввійшов до Еніште в довіру і дізнався про видання книги. Говорить, ніби після наглої смерті Заріфа-ефенді в його дядька закралися підозри щодо тих обдарованих малярів, котрі приходили до нього вночі працювати над книгою. Також він бачив ілюстрації, виконані художниками, і стверджує, що вбивця Еніште викрав зображення падишаха, де було використано найбільше золота. Цей молодик упродовж двох днів приховував убивство Еніште від головного скарбничого. А сам тим часом, поспіхом уклавши сумнівний шлюб з дочкою дядька, встиг поселитися в його домі. Тому й головний скарбничий, і начальник султанської варти підозрюють Кару.

— Якщо ми обшукаємо помешкання малярів і знайдемо зниклу сторінку, то правда буде на боці Кари, — промовив я. — Але вони мені як рідні діти, я знаю кожного з них іще з часів їхнього учнівства. Вони — маляри з золотими руками і не спроможні на вбивство.

— Ми перевернемо догори дном оселі, лігва Зейтіна, Лейлека та Келебека, якщо мають свої крамниці, то заглянемо й туди, — заявив начальник варти, з кпином у голосі згадуючи імена, які я дав своїм учням. — Нагрянемо й до Кари…

А потім з якомога серйознішим виразом обличчя начальник варти додав:

— Труднощів чимало. Проте, дякувати Аллахові, ми домоглися дозволу в кадія-ефенді застосовувати тортури під час допитів. Убито вже другу людину, причетну до малярського цеху; всі художники, від підмайстра до майстра, накликали на себе підозри, отож для тортур існують законні підстави.

Я подумав: 1. Слова про «законні підстави» для тортур означають, що дозволу падишаха на них немає. 2. На думку кадія, підозрюють усіх малярів, а отже й мене, оскільки я не виказую злочинця, що ховається серед нас. 3. Перед тим як катувати малярів мого відділення — Келебека, Зейтіна та Лейлека, які в останні роки зрадили свого наставника та вчителя, — начальник варти вимагає від мене відвертої або мовчазної згоди на це.

— Однак падишах бажає бачити належно закінченим не тільки «Сурнаме», але й ту недоведену до пуття книгу, — запротестував головний скарбничий. — Ми переживаємо, що кат покалічить руки, очі малярів, і вони втратять хист. — Він обернувся до мене: — Адже так?

— Пам'ятаю я такі переживання, — грубо відрізав начальник варти. — Один із ювелірів, що займалися лагодженням коштовностей, скакав на поводі в шайтана. Він, ніби мале дитя, захотів собі філіжанку з рубіновою ручкою, що належала сестрі падишаха Неджміє-султан, і поцупив ту філіжанку. Крадіжка так засмутила сестру Його Величності, бо вона душі не чула в своїй чашечці. То було скоєно в палаці Ускюдара, тому Повелитель доручив розслідування мені. Неджміє-султан тоді капризувала, як і ви, дуже переживала за пальчики та оченята ювелірів і золотарів. А я відразу роздяг тих майстрів догола і кинув до жаб у підмерзлий ставок у саду. Потім час від часу виганяв їх на берег і добряче шмагав, але уважно, не зачіпаючи облич і рук. Злодюга, що злигався з шайтаном, швидко зізнавсь, із нього вистачило тортур. Решта ювелірів були невинні, і, незважаючи на крижану воду, мороз та десятки ударів канчуком, їхні очі та руки залишились цілими й неушкодженими. Згодом падишах навіть зізнався мені, що його сестра задоволена щасливим кінцем, а ювеліри, після того як серед них пропололи бур'ян, почали працювати ще завзятіше.

Я був більш ніж переконаний: з моїми малярами начальник варти поводитиметься ще жорстокіше. Навіть якщо він і поважає падишахове захоплення книгами, однак мистецтвом, гідним пошани, вважає каліграфію, тому, як і всі, зневажає малярство, а особливо мініатюру, маючи їх за непотріб, що межує з безбожністю й заслуговує на осуд, мало того — для начальника варти живопис — це бабське заняття.

— Ви ще працюєте на повну силу, а ваші улюбленці вже плетуть інтриги за місце головного маляра після вашої смерті, — підбурював він мене.