Менсфілд-парк

Остин Джейн

— Як дивно! Адже місіс Грант ще ніколи її не запрошувала.

— Але ж хіба це не природно, — мовив Едмунд, — що місіс Грант хоче зробити приємне своїй сестрі, запросивши таку бажану для неї гостю?

— Ніщо не може бути природнішим, — відповів сер Томас по недовгому роздумі. — Та ні, навіть якби не було сестри, ніщо, на мою думку, не може бути природнішим. Бажання місіс Грант виказати люб'язність до міс Прайс, племінниці леді Бертрам, не вимагає жодних пояснень. Єдине, що мені здається дивним, — це те, що її запросили вперше.Фанні вчинила слушно, давши таку ухильну відповідь. Як на мене, її почуття варті поваги. Але, наскільки я розумію, їй, певно ж, хочеться піти,

адже молодь так любить збиратися разом, і я не бачу жодної причини відмовити їй у такому бажанні.

— Але ж хіба я зможу без неї обійтися, сер Томас?

— Я певний, що зможете.

— Вона завжди розливає чай, коли моєї сестри немає поруч; ви ж знаєте.

— Твою сестру, мабуть, можна буде попросити провести завтрашній день з нами, і я, звичайно, також буду вдома.

— Ну, тоді гаразд. Фанні може піти, Едмунде.

Фанні скоро почула добру новину. Едмунд постукав до її кімнати, коли йшов до себе.

— Ось бачиш, Фанні, все чудово владналося, і твій дядечко не вагався ані хвилі. Він одразу так вирішив. Ти підеш.

— Дякую тобі, я так рада, — щиро вигукнула Фанні; але, зачинивши за ним двері, вона не могла не спитати себе: «А чому я маю радіти? Хіба я не почую і не побачу там такого, що буде для мене прикрим?»

Однак, незважаючи на ці вагання, вона раділа. Хоч якою скромною видалася б така розвага комусь іншому, для Фанні вона була і новою, і надзвичайно важливою; адже, окрім того дня у Созертоні, вона навряд чи колись обідала не вдома; і, хоч тепер вона йшла з дому всього лише за півмилі і чекало її лише товариство трьох осіб, все ж таки то був званий обід, і всі дрібниці, пов'язані з приготуваннями до нього, вже самі по собі її розважали. Від тих, хто мав розуміти її почуття і виховувати її смаки, вона не дочекалася ні співчуття, ні допомоги, оскільки леді Бертрам ніколи не думала про те, щоб комусь прислужитися, а місіс Норріс, що прийшла наступного дня за ранковим запрошенням сера Томаса, була в найпоганющому гуморі і, здавалося, прагнула тільки зіпсувати настрій племінниці і нині, і в майбутньому, наскільки це було можливо.

— Слово честі, Фанні, оце тобі пощастило — спіткати таку увагу та люб'язність! Тобі слід бути дуже вдячною місіс Грант за те, що вона про тебе подумала, і твоїй тітоньці, що вона дозволила тобі піти; і ти маєш на це дивитися як на річ надзвичайну; адже, сподіваюся, ти розумієш, що світські розваги не для тебе, а звані обіди й поготів; і не уявляй собі, що таке колись повториться. А то ти ще надумаєш, наче тобі хочуть бозна-яку честь зробити оцим запрошенням; ні, голубонько, честь зроблено твоєму дядечкові з тітонькою і мені. Місіс Грант вважає, що мусить вшанувати нас,звернувши трохи уваги на тебе; а інакше вона б і на думці не мала тебе запрошувати, і повір мені, якби твоя кузина Джулія була вдома, про тебе навіть і не згадали б.

Так місіс Норріс вельми переконливо довела, що місіс Грант не відчуває особливої прихильності до своєї майбутньої гості, і Фанні, розуміючи, що від неї чекають відповіді, змогла тільки сказати, як вона вдячна тітоньці Бер-трам за дозвіл піти, і пообіцяла довести до ладу вечірнє тітчине рукоділля, щоб тій не довелося страждати через її відсутність.

— О, та щодо цього, твоя тітонька чудово без тебе впорається, інакше вона не дозволила б тобі піти. Ябуду поруч, тому можеш не хвилюватися за свою тітоньку. І сподіваюся, ти дуже приємно проведеш вечір і будеш усім задоволена. Але мушу тобі сказати, п'ять осіб за столом — надто вже це незручно! Я просто не могла не здивуватися, що така шляхетна пані, як місіс Грант, розпорядилася так нерозумно! П'ятеро за столом, та ще й за отим величезним широким столом, що займає всю кімнату, — просто жах якийсь! Якби доктор погодився взяти мого

обіднього стола, коли я переїжджала, — а так вчинив би будь-хто при здоровому глузді, — замість того, щоб привозити свій недоладний новий стіл, що більший, так, більший навіть від оцього, що тут, — наскільки було б краще! І наскільки більше його стали б поважати! Адже людину ніколи не поважатимуть, якщо вона переступає належні для неї межі. Не забувай про це, Фанні. П'ятеро, — всього лише п'ятеро сидітимуть за отаким столом! Однак страв на ньому, я певна, вистачить і на десятьох.

Місіс Норріс трошки віддихалася і знов почала правити своєї.

— Необачність і дурість отих людей, що пнуться за межі свого кола й удають, наче вони від нього вищі, завжди впадає в око; і тому я вважаю доречним дещо тобі порадити, Фанні, якщо вже ти збираєшся в гості без нас. Я тебе прошу й заклинаю, не привертай до себе уваги, не говори забагато і не висловлюй своєї думки так, наче ти рівня нашій любій місіс Рашворт або Джулії. Тобі до них ніколи не дорівнятись, от що я скажу. І пам'ятай, де б ти не була, ти маєш сидіти тихесенько; хоча міс Кроуфорд у пастораті тримається наче вдома, ти не повинна брати з неї приклад. А збиратися додому тобі слід не раніше, ніж того захоче Едмунд. Нехай він сам це вирішує.

— Так, мем; я б ніколи не вчинила інакше.

– І як піде дощ, — а воно щось схоже на те, он як вогко надворі, — ти мусиш якось дати собі ради і не чекати, що за тобою пришлють екіпаж. Я, звичайно, сьогодні вже не піду додому, тож для мене не будуть закладати карету; а ти поміркуй над цим і візьми із собою все, що треба.

Племінниця знайшла ці поради вельми розумними. Вона була такої ж низької думки про свої потреби в комфорті, як і тітонька Норріс; і коли сер Томас, відчинивши двері до кімнати, мовив: «Фанні, о котрій годині тобі подавати екіпаж?» — вона була настільки приголомшена, що їй наче відібрало мову.

— Любий сер Томас! — вигукнула місіс Норріс, побуряковівши від гніву. — Фанні може й пішки прогулятися.

— Пішки! — повторив сер Томас тоном скривдженої гідності і ступив до кімнати. — Моїй племінниці іти пішки на званий обід, о такій порі року! Двадцять хвилин на п'яту тебе влаштує?

— Так, сер, — боязко відповіла Фанні, почуваючись ледве не злочинницею перед місіс Норріс; і, не бажаючи лишатися з нею і дражнити її своєю переможною радістю, вона вийшла з кімнати услід за дядечком, затримавшись лише настільки, щоб почути гнівні слова:

— Оце вже зовсім зайве! Просто надмірна поблажливість! А втім, Едмунд також їде; так, звісно ж, це заради Едмунда. Я помітила, що він захрип, ще в четвер увечері.

Проте на Фанні це не справило жодного враження. Вона розуміла, що екіпаж буде подано для неї, для неї самої; і від дядечкової турботи, якій передували докори тітоньки, вона розплакалася сльозами вдячності, щойно лишилася на самоті.

Візник подав екіпаж хвилина у хвилину; наступної миті спустився вниз і молодий джентльмен; і оскільки леді, боячись запізнитись, уже задовго до того сиділа у вітальні, сер Томас попрощався з ними так вчасно, як того потребувала його пунктуальність.

— Тепер дай-но я подивлюся на тебе, Фанні, — сказав Едмунд з ласкавою усмішкою люблячого брата, — і скажу, як ти мені подобаєшся; наскільки я можу судити при цьому світлі, ти справді дуже гарна. Що ти вдягла?

— Нову сукню, яку дядечко був такий ласкавий подарувати мені на Маріїне весілля. Сподіваюся, вона не занадто ошатна; але мені будь-що хотілося її вдягти, а такої нагоди може не трапитись усю зиму. Сподіваюся, ти не думаєш, що я занадто вичепурилася.

— Якщо жінка вбрана у біле, про неї ніколи так не скажеш. Я не бачу в тобі нічого, що було б «занадто». Сукня виглядає просто чудово. Мені подобаються оці блискучі цяточки. Чи немає в міс Кроуфорд подібного вбрання?