Менсфілд-парк
Шрифт:
Зустріч видалася всім надзвичайно приємною; у товаристві було порівну і завзятих балакунів, і тих, хто не менш охоче їх слухає; а обід був вишуканим, щедрим, як то завжди велося у Грантів, і догодив уподобанням кожного настільки, що задоволені були всі, окрім місіс Норріс, яка не могла спокійно бачити неосяжний стіл, рясно заставлений незліченними тарілками, щохвилини чекала якогось підступу від слуг, які проходили за її спиною, і зрештою зробила разюче відкриття, що з такої безлічі страв хоч одна та прочахне.
Увечері, як і передбачали місіс Грант та її сестра, дехто побажав зіграти у віст, проте лишалося й досить багато учасників для кругової гри; і останні радо на це погодилися, як те зазвичай роблять люди, позбавлені права вибору. Майже одразу після вісту влаштували гру у «спекуляцію», і леді Бертрам потрапила
— А ви як гадаєте, сер Томас? Віст чи спекуляція — що мене розважить більше?
Сер Томас роздумував недовго — і запропонував «спекуляцію». Він був непоганим гравцем у віст і, певно, відчув, що сам він не зможе як слід розважитись, маючи її за партнера.
— Ну то й добре, — задоволено мовила її світлість. — Тоді «спекуляція», гаразд, місіс Грант? Я цієї гри не знаю, але Фанні повинна мене навчити.
Тут Фанні втрутилася в розмову, стривожено протестуючи і зізнавшись у своєму невігластві: вона ніколи не грала в цю гру і в житті не бачила, як у неї грають; і леді Бертрам знов на мить завагалася, але всі взялися запевняти її, що це простіше простого, що це найлегша гра, а Генрі Кроуфорд звернувся до неї з люб'язним проханням, щоб йому дозволили сісти між її світлістю та міс Прайс і вчити їх обох, і все владналося; сер Томас, місіс Норріс, доктор і місіс Грант зайняли почесні місця за одним столиком, призначеним для світлих умів, а інші шестеро за вказівкою міс Кроуфорд розташувалися навколо другого столу. Генрі Кроуфорду пощастило вмоститися біля Фанні, і невдовзі він уже розпоряджався картами двох своїх сусідок так само вправно, як і своїми власними, оскільки, хоч Фанні засвоїла правила гри в перші три хвилини — а іншого від неї не можна було й сподіватися, — він усе одно мусив заохочувати її грати сміливіше, пробудити в ній бажання ризику, загартувати її дух, що було нелегко й само по собі, а тим паче — коли вона мала грати проти Уїльяма. А щодо леді Бертрам, то Кроуфорд весь вечір був захисником її честі та володарем її долі; він спритно перешкодив їй зазирнути в карти на початку гри і мусив підказувати їй, що й до чого з тими картами, вже до самого кінця. Він був у чудовому гуморі, робив усе із щасливою легкістю і випереджав усіх гравців своєю жвавістю, кмітливістю та азартною відвагою, що було лише на користь грі; і атмосфера за круглим столом приємно відрізнялася від холодної стриманості та мовчазного спокою гравців іншого столу.
Сер Томас двічі цікавився самопочуттям та успіхами своєї дружини, проте марно: будь-яка пауза виявлялася надто короткою для його неспішної манери говорити, і він перебував у безвісті щодо жінчиних успіхів, доки місіс Грант після закінчення першого робера не підступила до неї з люб'язностями:
— Сподіваюся, ваша світлість задоволені грою.
— О, звичайно, любонько! Це справді дуже цікаво. Трохи дивна гра. Я навіть не збагнула як слід її суті. Я тільки не повинна заглядати у свої карти, а все інше робить містер Кроуфорд.
— Бертраме, — сказав Кроуфорд трохи згодом, скориставшись невеличкою перервою у грі, — я вам так і не розповів, що зі мною трапилося вчора.
Того дня вони полювали разом, і посеред ловів, на деякій відстані від Менсфілду, побачивши, що його кінь загубив підкову, Генрі Кроуфорд був змушений кинути полювання і чимшвидше вирушити додому.
— Я вам уже розказував, що заблукав, проминувши оту стару ферму, обсаджену тисами, бо терпіти не можу питати дороги; але я не розповідав, що мені, як завжди, пощастило — бо я ж ніде й схибити не можу без того, щоб це не вийшло на краще, — отже, поблукавши скільки належить, я натрапив на те місце, яке віддавна хотів побачити. Я тільки об'їхав якесь похиле та горбкувате поле — і раптом опинився в малому селі, загубленому поміж пологих пагорбів; попереду струмок — невеликий, що його перейдеш убрід; праворуч, на такому собі пагорбку, церква — для такого місця напрочуд велика та гарна; і жодного пристойного будинку, що хоч би чимось нагадував оселю джентльмена, — хіба лише біля церкви щось подібне до пасторату. Коротко кажучи, я опинився в Торнтон-Лейсі.
— Так, скоріше за все, — мовив Едмунд. — Але куди ви звернули, проїхавши ферму Сьюела?
—
— То ви все-таки когось спитали?
— Ні, я ніколи не питаю. Але я сказавякомусь добродію, який підстригав живопліт, що це Торнтон-Лейсі, і він погодився.
— У вас чудова пам'ять. Я вже й забув, що колись так багато розповідав вам про це місце.
У містечку Торнтон-Лейсі він мав невдовзі оселитися, і міс Кроуфорд дуже добре про це знала; тому зараз вона почала надзвичайно азартно торгуватися з Уїльямом за його валета.
— Ну то як, — вів далі Едмунд, — сподобалось вам те, що ви побачили?
— Так, дуже. Ви просто щасливчик. Тільки, щоб довести до ладу цей дім, доведеться років із п'ять над ним добре попрацювати.
— Та ні, все не так страшно. Скотний двір, звичайно, треба перенести; але я не певний, що слід робити щось іще. Будинок загалом непоганий, і коли перед ним не буде того подвір'я, до нього відкриється цілком пристойний під'їзд.
— Двір взагалі треба прибрати, а замість нього посадити дерева, щоб сховати з очей кузню. Дім має виходити фасадом на схід, а не на північ; парадний вхід і головні кімнати повинні бути зі східного боку, де вид справді чудовий. Я не сумніваюся, що це можна зробити. От звідти й під'їзд буде ліпший — на місці нинішнього саду. Вам слід розбити новий сад із того боку будинку, який поки що є заднім. Це буде найгарніший сад у світі, — уявіть собі, як він плавно спускається на південний схід. Земля там ніби для того й призначена. Я проїхав п'ятдесят ярдів алеєю, від церкви до будинку, щоб роздивитися довкола; і ясно побачив, як усе можна змінити. Це дуже просто. Оті луки за майбутнім садом — та й за нинішнім також, ті, що розкинулися обабіч алеї, на якій я стояв, і збігаються на північному сході до головної дороги, що йде через селище, — треба, звичайно ж, об'єднати; прекрасні луки, прикрашені мальовничими купами дерев. Вони, напевне, належать парафії, а якщо ні, ви маєте їх придбати. Потім цей струмок, — із ним також слід щось зробити, я поки не вирішив, що саме. У мене є дві-три ідеї.
— У мене також є дві-три ідеї, — мовив Едмунд, — і одна з них — що далеко не всі ваші плани щодо Торнтон-Лейсі буде втілено в життя. Мені слід вдовольнитись меншою красою та пишністю. Гадаю, що будинок та його околиці можна зробити зручнішими та надати їм вигляд оселі джентльмена, не вдаючись до надмірних витрат, і цього для мене буде досить; і, сподіваюся, досить для всіх, кому я не байдужий.
Міс Кроуфорд видалося неприємним та дещо підозріливим і те, як Едмунд говорив, і те, як він скоса поглянув на неї, висловлюючи цю надію; і вона поспіхом припинила обмінюватись картами з Уїльямом Прайсом і, непомірно дорогою ціною викупивши його валета, вигукнула:
— Ось, я поставлю на карту останнє, як жінка, здатна боротися! Холодна розважливість не для мене. Я не звикла сидіти, чекаючи з моря погоди. Якщо я програю, то не тому, що мені забракло сили змагатися.
Вона виграла, але перемога обійшлася їй надто дорого. Знов почався обмін картами, і Кроуфорд вдруге завів розмову про Торнтон-Лейсі.
— Мій план, можливо, не найкращий; у мене не було часу все обміркувати. Але роботи вам вистачить. Місце того варте, і ви не будете задоволені, якщо зробите менше, ніж потрібно. (Вибачте, ваша світлість, вам не слід заглядати в карти. Отак, лишіть їх лежати на столі.) Місце того варте, Бертраме. Ви кажете, йому слід надати вигляд оселі джентльмена. Це можна зробити, позбавившись від скотного двору; бо взагалі, якщо не брати до уваги цю прикру перешкоду, я ніколи не бачив, щоб будинок виглядав так шляхетно, щоб він так відрізнявся від звичайного пасторського дому, мешканці якого мають якихось кілька сотень на рік. Це не жалюгідне скупчення кімнат із низенькими стелями, де дахів не менше, ніж вікон; у його вигляді немає відчуття тісноти, як в отих фермерських квадратних будинків; це солідний, просторий дім, що схожий радше на особняк; так і здається, наче в ньому жили покоління за поколінням члени шанованої родини, що оселилася тут не менше двохсот років тому і зараз один із них має дві-три тисячі фунтів річного прибутку.