Микита Братусь

Гончар Олександр Терентійович

Такі думки виникають, коли оглянешся на пройдений шлях, коли станеш аналізувати - хто в нас має успіхи в житті, а хто безславно зникає з горизонту.

В нашому саду сьогодні людно, шумливо, радісно: саджаємо “Сталінське”. Радує мене оцей напружений трудовий гомін, оцей дзвінкий дівочий переклик, оцей мигтючий розкішний день!…

Коли зійти на саме тім'я нашого острова, то видно звідти територію, більшу, певне, за кілька бенілюксів, докупи взятих. На північ розкинулись плавні, наші південні, подніпровські ліси. Зараз вони ще голі, по груди плавають у сяючому розливі весняних вод. Над плавнями висять у чистому небі дужі орлани, засліплені весняним блиском природи, сяйвом безмежної

повені… На південь - біліє наша Кавунівка та виселок червонопрапорців, бовваніють діючі рудники поміж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далі на південь - залягає відкритий степ, пішли за обрій щогли високовольтних ліній, побрели крізь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтікає їх. Бачу іноді - в тому текучому мареві начебто пишні оазиси-гаї зеленіють, і знаю, що незабаром зеленіти їм у степу наяву!

На самій вершині нашого острова, що твердинею звівся на межі плавнів і степу, стоїть легка альтанка, обвита рожами-мальвами, я сам спорудив її і люблю там іноді посидіти, як король у своєму королівстві, бо навкруги все оцими руками створено, бо сад же мій спускається довкола, по схилах острова, могутніми ярусами до самого низу.

Але зараз Микиті не всидіти у своєму зеніті - сила всякого клопоту в мене: саджаю деревця, приймаю відвідувачів на ходу, відпускаю саджанці… Так, відпускаю саджанці, і “Сталінське” своє відпускаю також! Недаром же я казав оце, що справедливість у нас торжествує неминуче.

Товариш Мелешко і товариш Зюзь, обидва тут як тут. Лідія Тарасівна якимось чином уже довела їм, що дозволи на відпуск саджанців зручніше буде оформляти не в конторі, а безпосередньо на острові, в саду, бо тепер, весною, мовляв, людям дорога кожна хвилина.

Мелешко підписує дозволи до коліна, накладає свій міністерський підпис розгонисте, по діагоналі (я вже боюсь, чи не розучився він писати прямо, через те що завжди йому, бідоласі, доводиться підмахувати папери лише по діагоналі!).

–  До трясці вас розвелося, - вітає Мелешко моїх молодих клієнтів.
– Ти їх навчи, Микито, яким кінцем саджанець треба в землю втикати, а то ще насадять уверх ногами… І не забудь Лисогорові відібрати… Сам знаєш - яких…

Дехто з клієнтів пробує ремствувати, вбачаючи в Мелешкових словах прояв тенденційності та приятелізму.

–  Завтра будете мене вчити, а зараз витріть молоко на губах, - навалюється Мелешко на клієнтів.
– Ви знаєте, хто такий Лисогор, що набираєтесь зухвальства відгукуватись про нього як про одного? Для вас він не один, вам ще треба звертатись до нього як до двох (тобто величати на “ви”). Коли деякі організми ще під стіл пішки ходили, Лисогор уже сад вам оцей закладав разом з нами!… І зараз Карпо там, у степу, на передньому краї проти суховіїв стоїть. Перший сорт Лисогорові, чуєш, товаришу Братусь? Не забувай, що Лисогорів сад і наші поля захищатиме!…

Виходять мої саджанці у широкий світ. Уже відпустив Павлові Плигунові, Аполлонові Комашці. Зараз відпускаю Зіні Снігирьовій і ще жду посланців з нашого Червонопрапорного рудника.

–  Даю тобі саджанці, Зіно, з такою умовою, що через кілька років ти вже сама відпускатимеш їх іншим.
– Всю Каховщину забезпечу, - обіцяє вона.

–  Це твоє найкраще придане, дівчино, з ним не соромно вступати у нове життя… Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членів нашої великої сім'ї: з чим ти, друже, вступаєш у комунізм, у найсвітлішу еру людства? Оглянь, перевір себе і, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок!

–  І це я також обіцяю зробити, Микито Івановичу, - сміється тугий качанчик.

Дивлюся на неї, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, і мимоволі… й сам посміхаюсь.

Ще Іван Володимирович казав, що сад облагороджує і пом'якшує характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавішою до мене, ніж є. Ласка накопичується в душі, хлюпає через вінця до кожного. Правда, ми, садівники, теж буваємо люті й нещадні, коли шкідник насідає в маю, зазіхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладені досліди, на далекойдучі мрії. Праця садівника неспокійна, але почесна і самою своєю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирної людської діяльності, спрямованої до краси і достатку. Той, хто думає про авантюри та руйнації, - той садів не насаджуватиме. Навіщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру… А коли б на мене, то поруч з голубом іа віткою благородного лавра я зобразив би на емблемі миру молоденький саджанець… черешні, яблуньки або дубка. Не зазіхає він ні на кого, росте собі вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий… Одначе в ньому зібрана могутня сила - здатність розвиватися, рости, і цим він грізний для суховіїв, для чорних бур і для багатьох інших ворогів людини.

Відпускаючи саджанці, гомоню про це з своєю ученицею Зіною Снігирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слухає замислено, а потім, зітхнувши, каже, що цілком згодна зі мною.

Лідія Тарасівна повела товариша Зюзя до лимонарій, мені їх видно крізь дерева: зупинились біля третьої траншеї, бесідують. Вірніше, бесідує сама Лідія Тарасівна, щоразу показує кудись рукою, а довготелесий Зюзь стоїть над нею журавлем, похитує головою, неначе щось уперто й сердито клює Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобі на користь… Не знаю, чи й досі він мучиться цингою? Воював у Заполяр'ї, добув цинги. Зюзиха якось розповідала моїй Оришці, що встане чоловік вранці, а на подушці - кров… Діждуся лимона, дам і йому, хай закислить собі ясна. Дурний він! Може, Братусь тричі подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оці неспущені планом цитруси!

Оглянули траншеї, пішли тепер ще й до магонії… А ось і мої гірничата защебетали в саду. Доріг сюди вони знають багато, особливо влітку, навчилися обминати Мелешкові шлагбауми. Тільки тоді, влітку, вони бігають замурзані, засмажені, як кримчаки, а зараз ідуть, мов під прапором, у білих сорочках при червоних краватках. Далеко їх чути - цілим табунцем наближаються, дзвенять… Хто, по-вашому, ото попереду виступає з таким незалежним, геройським виглядом? Та то ж ніхто інший, як мій законний внук Левко, Лев Богданович!

Мені таки щастить на зустрічі з видатними людьми:

обдароване, незвичайне росте хлоп'я! Зверніть увагу, які в нього очі - великі, блискучі, сливами горять на чистому матовому личку… Я вже думаю іноді: в кого воно вдалося таке кмітливе, бистре та безстрашне? Літо він завжди літує в мене, навоюється з ним Оришка досхочу. На бабиній картоплі внук помідори щепить, а захоче Оришка за вухо потягти - не дається. Відбіжить у берег і білкою - на найвищий осокір! Оришка його і в березі знайде, але вдіяти нічого не може: хлоп'я вже так високо, що й глянути страшно. Бігає Оришка, як квочка, кругом:

“Левко!” та “Левко!”, а Левко і вухом не веде, гойдається на самому верхів'ї та сміється над бабиними труднощами.
– Сидітиму тут, - каже, - доки гібриди не визріють! Гадюк ніяких не боїться, в пазуху кладе. І не тільки плавневих, а й степових, найнебезпечніших також. Зауважу, що гадюки Левка мого не кусають не тому, що не хочуть, а тому. що не можуть. Гіпнозом хлоп'я володіє, не інакше. Торік уже ходила така пропозиція, щоб Левко сеанса в клубі дав, але я не дозволив.

–  Приспиш, кажу, публіку, а розбудити не зумієш. Як тоді бути?