Микита Братусь
Шрифт:
– Оришко, може, наллєш нам хоч по наперстку… Бажано малинівки.
– Нема в мене малинівки! Потроху-потроху та й вилизькав за зиму!…
Знаючи Оришчину натуру, я мовчу: жду подальшого розвитку подій.
А вона, побубонівши ще трохи, незадоволено подзенькавши біля буфета, підходить до столу і… наливає. Тієї ж таки малинівки, яку я нібито вже давно вилизькав. Отут моя Оришка вся! Дивна жінка, ні на кого її не зміняв биї Вона тебе покритикує, вона тобі викаже і сама ж тебе й пошанує.
– Отже, будьмо!
– Будьмо!
Очі в Мелешка дрібні, розумні, лукаві, свердлять і свердлять співбесідника весь вечір і лише, коли він рішуче або перехиляє чарку, то їх - нема, пірнають кудись у тілесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посміхався, мабуть, він посміхатись не вміє. Якщо
– Ото вам і все, - попереджає Оришка, хряпнувши буфетом, - більше не ждіть.
Тепер я знаю, що ждати нічого: на повторний шкалик буднього дня у неї не розраховуй. Та й ми не з тих, що в кінці вечора мають звичай під столом зустрічатись. У нас, я передчуваю, буде з Мелешком серйозна розмова.
– Чого ти, - кажу, - Логвине Потаповичу, не завернув сьогодні в сад, щоб на цитруси глянути? Там такі стоять - серце радуєгься.
– Оце я й забіг довідатись… Значить, житимуть?
– Ще й плодитимуться.
– Ну й слава богу… чи то пак природі слава та третій твоїй бригаді… Це, думаю, буде неабияка стаття в наших прибутках.
– І не лише стаття, Логвине Потаповичу.
– Звісно, не весь лимон піде на реалізацію, будемо й на трудодні видавати… А я оце по рудниках гасав, хотів кріпильного лісу добути для свинарників. Ніхто не дає! Ось тобі й зближення, ось тобі й ліквідація протилежності між містом та селом. Як ми для рудників, так і п'яте, і десяте, а вони хоч би шефство над нами взяли та лісу кубів скільки відпустили.
– Це рудники вже почали ліс для нас одержувати? Не чув… Чи, може, який-небудь новий спосіб придумали, щоб лави в шахтах не кріпити?
– Ти не смійся, Микито. Я знаю, як це робиться:
блат - великий чоловік.
– Не згоден я з тобою… Може, і був коли-небудь та для кого-небудь великим, але чим далі, то все меншає, уже перетворився в ліліпута. Думаю, що ми його взагалі скоро в землю втопчемо. В наші дні, навпаки, товариш Держконтроль став великим чоловіком.
– Проти цього не заперечую, - покривився Мелешко,. зарипівши стільцем - Але тобі, як членові ревізійної комісії, добре відомо, що в нашій артілі відносно порушень статугу все в порядку. Держконтролеві у нас нічого робити. Не з колгоспу, а в колгосп, оце моє статус-кво. Колгоспом я дужий, колгоспом багатий і тому завжди стою на варті його інтересів. У нас ніхто руки не погріє, це не те, що в “П'ятирічці” - поросят розбазарили, а потім акта склали, нібито поросята поросят поїли.
– Ми їх ось підгягнемо, як посватаємося восени.
– Об'єднання, звичайно, річ добра, я давно казав, що крупне господарство далеко рентабельніше. І навіть, Микито, якщо мені й головою не бути в укрупненому, то я все-таки за укрупнення. Правда, одне мене трохи бентежить… В цьому році за тваринництво нам зірки світять (Оришка моя від печі аж вухами пряде). Напевне і вам, кумо Оришко, ну й мені ж, як голові. Не знаю тільки, як буде, коли при об'єднанні оберуть когось іншого. Кому тоді присудять? Чи тому, що був, чи тому, що буде?
– Не турбуйся, Логвине Потаповичу, в Кремлі правду бачать… Ти мені інше скажи: був у тебе сьогодні Аполлон Комашка, садівник з Орджонікідзевського рудника?
– Це той кавалер? Був.
– Про що ж ви переговори вели?
– Та про що ж: про саджанці, звісно. Дай та дай. За цими дайками якраз і починаються порушення…
– Відмовили, значить…
– Чого там відмовили… Зюзь теж присутствував при розмові, не дасть збрехати. Продамо, кажемо, небоже, що самим не гоже… Не думай, що я так йому й бовкнув, ми, брат, теж дипломати!… І знаєш, чого він захотів? “Сталінського” їм відпустіть, хо-хо-хо… Розкуштували. Але ми, як відомо, народ темний, нам аби гроші, аби ліс, а не хочеш по дружбі жити - зідчалюй… Он старий друг-приятель Карпо Лисогор учора дзвонив, хоче свою МТС озеленити… Карпові не уважити просто гріх, та й то відносно “Сталінського” я ще не дав йому остаточного резюме.
– А, по-моєму, і рудникові треба відпустити.
– “Сталінського”?
– “Сталінського”.
– Ти що, Микито? Такий сорт! У нас в руках!… Та ні за які гроші!
– Саме такий сорт мусять одержати рудники.
– Слухай, Микито… Я знаю тебе давно: ти завжди по коліна у фантазіях бродиш. До
– Все-таки я не второпав, Логвине Потаповичу: чому ти не хочеш нового сорту гірникам відпустити?
– Е, ти на це не бий, товаришу Братусь! Сам я з нашим героїчним робітничим класом здавна змичку маю… Ти бачив їхні сади? Вони за них тільки беруться… Вони ще не знають, на якій вербі груші ростуть. Ти їм даси рідкісні, найдорожчі саджанці, а вони їх завтра своїми козами поспасують!. Іду якось торік, а в них біля дерева цап походжає припнутий - теж мені сторожа найшли! А для того цапа байдуже - чи перед ним буржуазний західноєвропейський сорт, чи твій новий мічурінський - все об'їсть і спасибі не скаже. Та й взагалі, будучи ними, знав би я собі свій марганець і не ліз би в чужу парафію. Це вже нам з тобою на роду написано: ори, мели, їж. Ти скажеш - проспект Єднання, проспект Миру… Проспект проспектом, ми його, звичайно, збудуємо, коли вже передбачено планом реконструкції, але основа - галузі виробництва - у нас зостаються різні, і ти цього не ігноруй, Микито… Рудники в садах! Де це було, де це видано! Чим ото садами їм розважатися, хай би краще плани перед державою з нашою акуратністю виконували, з графіку не вибивалися б, як віл з борозни, щоб круглий рік на всіх рудниках переможні зірки горіли!…
Мелешко протер кулаком вуса і глянув на мене: ага!
– Слухав я тебе, Логвине Потаповичу, тепер ти мене послухай. Не відтіль ти заходиш, зовсім не відтіль. Нам нічого пускати один одному дим у вічі: ми з тобою не за круглим столом сидимо. Коли ти вже не хочеш викласіи, чому ви з товаришем Зюзем настроєні проти рудницьких садів, то я сам тобі це викладу, щоб прояснити ваші справжні мотиви. Цапи та кози сюди за хвости притягнуті тобою, Логвине Потаповичу. Сьогодні цап об'їдає дерево, а завтра цапа самого можна з'їсти. Не в цьому проблема. А ось як розведуть рудники у нас під боком свої гірняцькі сади, як зачервоніє біля кожного котеджа Братусеве “Сталінське” та з'являться на рудниках добрі лимонарії, то куди ж, питається, ми будемо тоді збувати свою власну продукцію? Для кого тоді будемо ларки на, своїх радіовузлах відкривати? Хто до нас прийде, хто купуватиме? Плодоконсервний завод всього не забере, ми в нього не одні. У Кривий Ріг везти? Але ж далека, та й у них теж сади зашумлять, якщо там підхоплять ініціативу наших рудників… Де ж вихід? Чи обсадити рудники садами, щоб гноїти потім свою колгоспну продукцію, чи хай зостаються рудники такими оголеними, як були досі, зате ми відкриємо ще десяток рудників на марганцях, - вичавимо із знатного вибійника Богдана Братусеняти його знатні заробітки і ввалимося в комунізм найбагатшими людьми, з набитими гаманами. Кажи, Логвине Потаповичу: так думав?
– Ти мене обвинувачуєш, а сам за свого сина Богдана переживаєш, за його довгий карбованець піклуєшся… Так оце в тебе не сімейщина, оце не приятелізм?
– Ні, ти відповідай мені на запитання, товаришу Мелешко! І не забудь, що твій син Порфірій теж на руднику марганець довбе!…
– Та й Порфирій же землі відцурався, під землю його потягло… Ти не спіши, Микито, з висновками, я тобі на твоє запитання ще відповім, а раніше ти мені поясни: хіба тобі не приємно, що на виставці, не десь, а біля нашого стенда вавілон стоїть, не про “п'ятиріччиних” поросят, а про нас добра слава котиться? “Чиє таке яблуко розкішне?” - “Червоного запорожця”!
– “Де ще можна “Сталінське” дістати?” - “Аж ніде! То їхній пріоритет, то їхня колгоспна монополія!…” І тепер оце його, нашу емблему, нашу гордість передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос - не заперечую. Хай якийсь кущ смородини - мовчу. Але чому ж ще й “Сталінське”? Чому саме “Сталінське”? Чи вони вже такі ситі нашим сортиментом, що нічим іншим і вдовольнитись не можуть?