Микита Братусь
Шрифт:
– Решту днів ми самі грітимем його!
– Грітимем, аби ріс!
То мої - оці ось - комсомолочки поспішили мені на виручку. Мало не вся моя бригада упрівала тоді в сінях.
– Та ви такі, що нагрієте, - скрушно зауважив голова, а сам, бачу, пряде очима на Лідію Тарасівну, що та скаже. Агроном Лідія Тарасівна Баштова, як відомо, у нас парторгом, і думка її - навіть для Мелешка - дуже авторитетна. Але Баштова має витримку і ніколи не спішить кого-небудь насісти своїми думками. Стиль у неї такий.
– Викладайте, товаришу Братусь,
Викладаю, тиша запанувала, а Зюзь тимчасом на рахівниці цок та цок. Щось плюсує собі та мінусує. Коли я кінчив, він знову домагається слова.
– Якщо трудодні, закладені в усі ці роботи, - заявляє Зюзь, - та переведемо на гроші, буде це кругленька цифра з чотирма нулями: щось порядку десяти тисяч. Скажіть, товаришу Братусь, скільки лимонів можна купити на ринку за десять тисяч?
– Я думаю, що років три чаювали б, - зауважує Мелешко, явно пригнічений Зюзевими чотирма нулями.
– Якби послати в Грузію чоловіка до наших друзів у Махарадзевський район та домовитися з ними оптом… були б ми гарантовані.
– Притому ж нічим не ризикуючи, - ожвавівши, наполягає на своєму Зюзь.
– Наш “Червоний запорожець” не науково-дослідна станція, щоб вгачувати по десять тисяч в якісь невідомі експерименти.
Знову, тільки-но я зібрався йому відповісти, як біля дверей люд раптом хитнувся і наперед, бачу, розшарівшись, пропихається моя червонощока Оришка. Хіба могла вона стерпіти, щоб на мені ще хто-небудь їздив, окрім неї? Що Оришка дома зі мною робить - того ніхто не знає, але на людях вона завжди готова вступитися за свого войовничого мічурінця.
– Слухайте Зюзя, люди добрі, - обурено галаснула Оришка, - він вам наклацає нулів! Хіба ви вже забули,. як позаторік у нього куряче яйце обійшлося в сто сорок карбованців грішми?
– То була помилка, - з готовністю наїжачився, Зюзь, - і нічого мені нею довіку очі колоти!… Я за те яйце вже був підданий заслуженій критиці!
Товариш Мелешко почав мирити:
– Ви по суті давайте, по суті.
І досі не збагну, до кого стосувалося оте Мелешкове “по суті”: чи до Зюзя,. чи до Оришки, чи до обох разом.
А Лідія Тарасівна тимчасом слухала та тільки мружилася до ораторів (це в неї звичка така - мружитися до кожного, наче до сонця). Потім попросила собі слова.
– Погані були б з нас господарі, якби ми по десять тисяч випускали на вітер, - сказала Лідія Тарасівна.
– Але що, коли не на вітер, товаришу Зюзь? Що, коли в майбутньому саме в нашій Кавунівці, в нашому “Червоному запорожці” з'явиться один з нових зимостійких сортів українського лимона? В які тисячі тоді ви вбгаєте вартість його для нас і для всієї країни? Уявіть собі - кожен з наших колгоспів має вже свій лимонарій. Моя чи ваша дитина, захворівши, одержує цілющий плід, одужує. Дорого, кажете. Що ж може бути дорожчим за здоров'я наших дітей? Пробачте мені, Харлампію Давидовичу, на слові, але ви міркували тут сьогодні… як крамар. Хай колгоспний, але крамар.
В
– Розвів тут нам цілу опозицію…
– Ви намагаєтесь, - ніби не чула Мелешка Лідія Тарасівна, - підрахувати на пальцях те, для чого потрібні, може, астрономічні числа. Адже йдеться про найглибше перетворення однієї з важливих ділянок природи, про поширення субтропічних культур у зовсім нових для них районах. Подумати тільки, товариші!
– підвелася з-за стола Баштова.
– Цитрус на Україні! Коли це було? Та ми цю культуру не то що… Нам треба на “ви” її називати!
Отак сказала Лідія Тарасівна. На “ви”! За цю чутливість я став її поважати ще більше.
Вже вирішив: коли діждуся свого лимона, то першу скибочку їй піднесу, Лідії Тарасівні, за прогресивність її натури.
– Чи так, дівчата?
– “Так” у нас нічого не буває. Ясніше формулюйтесь, Микито Івановичу…
– Коли, кажу, знімемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лідії Тарасівні - на пробу.
– Вірно! Їй!
– Знову, бач, наші уми сходяться.
– А Зюзеві дасте? Хм… Зюзеві…
– Зюзь хай собі законним шляхом виписує, по накладній. Статуту ми тримаємось і заради нуля розбазарюватись не будемо.
Повідкривавши траншеї, сідаємо снідати. Дівчата розцвілися, розшарілися після роботи - бачу, що жартувати їм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобі ха-ха-ха, тут тобі й гу-гу-гу, вже й гарбузи поділили.
Відмітні в мене комсомолки! І зараз відмітні, а ще більше виділяються вони влітку, коли збираємо фрукти… Хлопці-гірники з сусіднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися мені, що дівчат з моєї садової бригади вони впізнають, якщо навіть електрика в клубі погасне.
– Як же це вам вдається?
– зацікавило мене.
– Знаємо - як, Микито Івановичу! Тоді, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дівчат яблуками-ренетами пахне!…
Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гірників. А мені вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала мені про це Оришка (вона в мене круглий рік теплим коров'ячим молоком пахне).
Пригощають мене дівчата пиріжками, зачіпають то так, то інакше.
– І чого ви, невгамовні, в'язнете до старого?
– Що ви, Микито Івановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите!
– Дивлячись на яку хату. При теперішній архітектурі… не берусь.
Просять, щоб я сочинив їм що-небудь на відкриття весни.
– Що ж я вам сочиню?
– Ну, як були ви молодим…
Ах, сороки, ах, білобокі! Це їхня улюблена тема.
– От хочете - вірте, дівчата, хочете - ні… І я розповідаю їм чисту правду, як був я молодим та була в мого діда шовковиця, одна-однісінька на все подвір'я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплідний шовкун, бо не родило дерево зовсім. А нам, усьому Братусівському вивідку, дуже та й дуже хотілося, щоб воно родило!