Микита Братусь
Шрифт:
Вірю своєму бабуникові, вміє вона вступати в дебати. За наше спільне життя сам переслухав силу її блискучих промов. Одні менш витримані, інші - більш, але всі, як правило, блискучі. Думаєте, завжди вона мріяла про зірку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тоді ви ще не знаєте моєї Оришки!
Ану, пригадаймо перший рік колективізації, найбурхливіші його дні… Хіба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тоді поли на Карпові Лисогорові? На кожних малих чи великих зборах хіба не вона верховодила відсталим жіноцьким елементом?
Ніколи не забуду, як проводили ми взимку напружені вирішальні
Оришка не хотіла на круг, вона сатаніла в масі жіночого натовпу.
– Порозпускайте нас, - репетувала на весь майдан, - повіддавайте нам наших коней та хомути!
Ні в кого не було такої затички, щоб заткнути їй пельку. Голова їй слово, Оришка йому десятеро.
“Коли вона моя жінка, - думаю, - то мушу сам їй заткнути”. Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грізно вирує наше жіноцтво. Бачу, поміж нашими жінками і незнайомі пикаті молодиці шастають (пізніше ми їх пороздягали в конторі, і виявилось, що під хуторськими рясними спідницями маскувалася в них не жіноча - куркульська суть: штани були, і сокири висіли. А через день у цих “молодиць” вуса показались).
Починаю говорити - Оришка і мене не впізнає:
– Бийте, - кричить, - він теж такий, він теж за комуну!
Що не почну - то й обірвуть баби, не дають мені слова промовити.
– Та чи ви, кажу, подуріли, чи ви показались? Собаку вішати ведуть, та й то дають раз гавкнути, а я вам що?
Чую, притихли, навіть реготнув дехто: не раз мене жарти виручали в житті.
– Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку?
– і вказую просто на свою Оришку.
– Люди добрі, хіба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоїть?
Мовчать.
– Та це ж така баба, товариші, що як у Дніпро плюне, то всі жаби на завтра виздихають!
Ха-ха-ха!… Го-го-го!…
Сколихнувся, зареготав майдан від краю до краю, наступила весела розрядка. Тоді це, між іншим, дуже багато важило.
Довго не могла Оришка простити мені промову на крузі. Все мені згадувала… А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую.
– Ти - каже, - хвалишся, що навіть дику стихійну природу перевиховуєш, а хіба я в тебе гірша за природу?
Ні ми з бабуником, незважаючи на асамблеї, живемо дружно й мирно. Пробую діяти на неї методом веселого ментора і, вірите… піддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тільки сваритись уміє: буває, що й сміється. А вже вона як засміється, то й живіт трясеться!
Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царської служби - бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворі стирчить, ніхто не дає дочку заміж. Цар заплатив мені за вірну службу п'ятаками, новими-новісінькими. Багатій, Микито! Сідаю в сонячний день на призьбі, лічу свої п'ятаки та перелічую. То в гаман їх, то знову з гамана - заклопотаний нібито вкрай, нікого не бачу, не чую. А мене, звісно, одразу побачили, - всі ми тоді були в пережитках по вуха, - пішло-покотилося по селу: “Рудий Микита зі служби червінців навіз, сама повну пригорщу бачила!”
Через два тижні й оженився. З-поміж усіх вибрав собі чорноброву
Ніхто не скаже, що були ми з нею ледачі та недбайливі - викохали трьох синів, як соколів, і горличку-доньку. Старший Михайло у флоті, штурман далекого плавання, Богдан - середульший - цей під боком, на сусідньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня - Федь - ще в школу бігає.
Донька Людмила вчиться в столичному педінституті. Це на її честь назвав я колись свою першу черешню “Піонеркою”, бо остаточно вилущився мій сорт якраз у рік її народження. Тепер Людмила в мене уже повна комсомолка.
– Хочу, - каже, - бути народною вчителькою.
– Будь, - кажу, - донько, то почесне.
Сам незчувся, коли став уже двічі дідом (по Михайлових і по Богданових внуках). Федь мій теж іноді дивується, як це він, будучи ще сам піонером, уже встиг зробитися дядьком, - адже він справді доводиться дядьком отим рясним гірничатам, отому Богдановому виводку. Причому один з Федевих небожів, а саме - Богданів Левко, часто дошкуляє дядькові тим, що він, мовляв старший за дядька на цілий рік і відповідно обігнав його в школі на цілий клас. Ясно, що слухати таке і не мати, чим заперечити, ранньому дядькові прикро.
Наш “Червоний запорожець” в близьких стосунках з рудником, завжди тримаємо з ним контакт: ми на землі, вони під землею. Влітку наші дівчата-в'язальниці, відпочиваючи під снопами, прикладаються до землі, слухають - чи не чути гірників? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гриміли під землею хлопці-гірники, проходячи попід ланами нашої пшениці, рубаючи в глибинах марганець Батьківщині.
Здавна в нашій Кавунівці так повелося: старі дома, а молодь здебільшого на марганцях. З кожної другої чи третьої хати хтось працює на руднику: дочка або син або зять. Деякі там і живуть, у виселку, а решта - дома в Кавунівці. Щоранку з рудника приходять машини забирати робітників, а увечері знову привозять. Коли ми обговорювали проект реконструкції нашої Кавунівкп, Лідія Тарасівна висунула таку ідею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунівкою широким спільним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами і пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. Рудник вхопився руками й ногами за цю ідею, і я певен, що в найближчому часі ми її здійснимо. Пісок та дерева для насаджень - наші, рудник дає асфальт та інший дріб'язок, а робочу силу - разом, напополам.
Для нового проспекту у мене вже й назви запроектовані: проспект Єднання міста з селом - ще краще - проспект Миру (це як збори потім вирішать). Ми вже й зараз єднаємося з рудником по багатьох лініях. Недаром уночі незнайомі зальотні шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунівка, бо й виселок, і село поруч з ним однаково осяяні електричними вогнями. Спільна у нас десятирічка і клуб спільний, отже, всі свята святкуємо разом.
Мені часто випадає сидіти в президії поруч з Богданом. його обирають від рудника як найкращого вибійника, а мене висувають наші колгоспники. А що обоє ми - батько й син - досить-таки руді, то всю нашу президію називають золотою. Навіть мої шибайголови-внуки, вмостившись десь на підвіконні зі своїм зеленим дядьком, лящать нам звідти, коли виходимо на сцену: