Мiстер Мерседес
Шрифт:
Ліву руку Ходжес так і не витягав. Він випрямляє на ній вказівний палець, щоб той випирався з кишені, наставляючи його на Троля 2.
– Агов, сракорилий, нема сенсу чекати на більшого брата цього малого. Я сам порву тобі кулею сраку. Мене бісить, коли троє на одного.
– Ні, чоловіче, ні! – Троль 2 високий, добре збудований, років, либонь, п’ятнадцяти, але переляк його змалює заледве до дванадцятирічного. – Прошу, дядьку, ми пр’сто гралися!
– Тоді тікай, ігрунчику, – каже Ходжес. – Мерщій.
Троль 2 біжить.
Тим часом Троль 1 підвівся на коліна:
– Ти пошкодуєш про це,
Ходжес робить крок у його бік, піднімаючи Ляпанця. Троль 1 це бачить, видає дівчачий скрик і прикриває собі шию.
– Тобі краще теж утікати, – каже Ходжес, – бо інакше цей жирний дядько збирається обробити тобі пику. Коли твоя матуся прибуде до пункту невідкладної допомоги, вона пройде повз тебе, не впізнавши.
Цієї миті, з адреналіновим напором і тиском, мабуть, понад двісті, він дійсно на таке абсолютно готовий.
Троль 1 підводиться на рівні. Ходжес робить фальшивий випад у його бік, і Троль 1 винятково слухняно сахається назад.
– Забирай з собою свого дружка і поклади йому льоду на яйця, – каже Ходжес. – Вони розпухнуть.
Троль 1 обхоплює рукою Троля 3, і вони шкандибають до Лоутавнського боку віадука. Коли Тролю 1 здається, що він уже в безпеці, він обертається і гукає:
– Я з тобою ще зустрінуся знову, жирний.
– Моли Бога, щоб цього не сталося, сракоголовий, – каже Ходжес.
Він підбирає рюкзак і вручає його малому, який дивиться на нього вибалушеними, повними недовіри очима. Йому, мабуть, років із десять. Ходжес опускає Ляпанця назад собі до кишені.
– Чому ти не в школі, малий чоловіче?
– У мене мама захворіла. Я іду по ліки для неї.
Ця брехня настільки нахабна, що змушує Ходжеса вищиритися.
– Та ні, аж ніяк, ти просто прогулюєш уроки, – каже він.
Хлопчик не каже нічого. Це полісмен, ніхто інший не виступив би так, як цей дядько. Ніхто інший не тримав би зарядженої шкарпетки у себе в кишені також. Безпечніше грати німого.
– Іди, прогулюй уроки деінде, де безпечніше, – каже Ходжес. – Там є ігровий майданчик, на Восьмій авеню, спробуй туди.
– Там торгують коксом, на тому майданчику, – каже хлопчик.
– Я знаю, – каже Ходжес, майже добродушно, – але ж ти не мусиш собі купувати.
Він міг додати: «Ти не мусиш також ставати перенощиком наркоти», але це звучало б уже наївно. Там, у Лоутавні, більшість такої дрібноти якраз і займаються переноскою. Можна заарештувати такого за володіння наркотиком, але спробуй зліпити справу.
Він вирушає знову на парковку, по безпечний бік віадука. Озирнувшись назад, він бачить, що хлопчик так і стоїть на місці, дивиться на нього. Рюкзак звисає з одної руки.
– Маленький чоловіче, – каже Ходжес.
Хлопчик дивиться на нього мовчки.
Ходжес піднімає руку, наставляючи на нього.
– Щойно я був зробив тобі добро. Я хочу, щоб ти передав його далі, перш ніж сьогодні ввечері сяде сонце.
Тепер вираз обличчя малого виказує цілковите нерозуміння, немов Ходжес бовкнув щось іноземною мовою, але з цим гаразд. Інколи воно просочується вглиб, особливо у юних.
«Люди б здивувалися, – думає Ходжес. – Вони були б дуже здивовані».
Брейді Хартсфілд перевдягається в свою іншу уніформу – білу – і перевіряє фургон, швидко
– Ширлі, ти гарнюня дівчинка! – гукає він голосно, і вона вся спалахує аж до лінії волосся на її прищавому лобі. «Мала льоха, паць-паць-паць, – думає Брейді. – Ти така жирна, що, коли ти сідаєш, в тебе, мабуть, піхва вивертається назовні».
– Привіт, Брейді. Знову на Вест Сайд?
– Весь тиждень, люба. Ти в порядку?
– Нормально. – Червоніє ще дужче, ніж перед тим.
– Добре. Просто хотів спитати, як справи.
Потім він від’їжджає, слухняно дотримуючись усіх обмежень швидкості, хоча, щоб дістатися своєї території, така повільна їзда забирає нахер у нього цілих сорок хвилин. Але це мусить бути саме таким чином. Упіймають за перевищення на фургоні компанії в той час, як у школах закінчились останні уроки, – і тебе звільнено. І не просися. Але коли він приїжджає у Вест Сайд – це гарна частина роботи, – він опиняється в районі, де живе Ходжес, і то з повним правом там перебувати. Ховайся на видноті, як каже старе прислів’я, і, на впевнену думку Брейді, це дійсно мудро.
Він завертає з Ялинкової вулиці й повільно їде по Харпер-ровд, просто повз будинок Дет-Пенса. «О, лишень подивіться, – думає він. – На передньому дворі цей негритосик, оголений до пояса (так, що всі матінки, які вдома, можуть, поза всякими сумнівами, добре роздивитися наолієні потом кубики м’язів його преса), штовхає “Газонного Хлопчика”» [98] .
«Майже вчасно ти за це взявся, – думає Брейді. – Галявина мала вже доволі кошлатий вигляд. Та, мабуть, старий Дет-Пенс навряд чи звертав на це велику увагу. Старий Дет-Пенс занадто заклопотаний тим, що дивиться телевізор, їсть «поп-тарти» [99] і мацає револьвер, який лежить на столику поряд із його кріслом».
98
«Lawn-Boy» – ручна газонокосарка, різноманітні моделі якої з 1934 р. випускає компанія «Evinrude».
99
«Pop-Tarts» – печиво з різноманітною начинкою, яке рекомендується підсмажувати в тостері, але можна їсти і так.
Негритосик чує, як він під’їжджає, і розвертається подивитися. «Я знаю твоє ім’я, негритосику, – думає Брейді. – Тебе звуть Джером Робінсон. Я знаю майже все про старого Дет-Пенса. Я не знаю, чи він шпокає тебе, але мене б це не здивувало. Саме через це він може й тримати тебе біля себе».
Брейді махає рукою понад кермом свого маленького, розмальованого дитячими сюжетами фургона «Містер Смаколик», який ще й весело дзеленчить аудіозаписом дзвіночків. Негритосик махає у відповідь і посміхається. Насправді посміхається.