Мiстер Мерседес
Шрифт:
– І ще шоле зард на десерт, – додала вона. – Це рисовий пудинг з корицею. І шафраном. – Вона зблиснула тією своєю дивною, тривожною посмішкою. Як і поправляння на собі викоту човником, ця посмішка була тим «трелонізмом», з яким їм довелося дуже добре познайомитися. – Саме шафран і робить цю страву особливою. Навіть мама завжди їсть шоле зард.
– Звучить смачно, – сказав Ходжес. – А ваше замовлення було вже в коробках, готове на винос, коли ви туди приїхали?
– Так.
– Одна була коробка?
– О ні, три.
– У
– Ні, просто коробки.
– Мабуть, мусило бути нелегко – діставати все це з машини, – промовив Піт. – Три коробки з їжею, вашу сумку…
– І ключ, – вставив Ходжес. – Не забувай про це, Піте.
– Також ви мусили занести все це нагору якомога швидше, – додав Піт. – Від холодної їжі мало радості.
– Я бачу, до чого ви ведете, – сказала місіс Трелоні, – і я вас запевняю… – невеличка пауза, – ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… – щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на вісімнадцять дюймів [93] , – і таким чином нести це було дуже легко. Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. – Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий стос коробок з «Багаї». – Бачите?
93
18 дюймів = 45,7 см.
– Так, мем, бачимо, – сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.
– А щодо «якомога швидше» – ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. – Вона на мить замовкла. – Звісно, шоле зард не треба. Навіщо розігрівати рисовий пудинг. – Вона видала невеличкий смішок. Не загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь поповнилась новим шаром – таким тонким, майже невидимим, але все ж таки. Все ж таки.
– Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на Озерну авеню, – сказав Ходжес. – Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.
– Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.
– Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?
– Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати назад. Я завжди завертаю не в той бік.
– Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…
– Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.
– Правильно, стос. І що далі?
Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.
– Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс – доморядниця, ви знаєте, – мене впустила. По четвергах вона йде відразу ж, як я приходжу.
Ходжес подумки нагадав собі запитати в доморядниці, чи бачила вона, коли йшла додому, «мерседес» місіс Трелоні.
Піт спитав:
– Місіс Трелоні, у який момент ви дістали ключ із сумки знову?
– Знову? Навіщо б мені…
Він підняв ключ, демонструючи наочно:
– Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її замкнули, хіба не так?
На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І враз вона пропала.
– Звичайно, що замкнула.
Ходжес вчепився в неї очима. Вона зиркнула вбік, крізь велике панорамне вікно на озеро, але він знову вловив її погляд.
– Добре подумайте, місіс Трелоні. Загинули люди, і це дуже важливо. Чи пам’ятаєте ви, зокрема, як управлялися з коробками з їжею, коли діставали ключ з сумки і натискали кнопку ЗАМКНУТИ? Чи бачили, як блимнули на підтвердження фари? Вони ж мусять блимнути, ви це знаєте.
– Звісно, я знаю. – Вона закусила нижню губу, усвідомила це і перестала.
– Ви точно все це пам’ятаєте?
На мить будь-який вираз покинув її обличчя. А потім з усім отим дратівливим тріумфом спалахнула усмішка зверхності.
– Чекайте. Тепер я згадала. Я поклала ключ в сумку після того, як взяла коробки і вийшла з машини. І після того, як натисла кнопку, яка замикає машину.
– Ви так упевнені? – мовив Піт.
– Так.
Вона дійсно була в цьому впевнена і такою й залишиться. Вони обоє це розуміли. Такою ж, як той солідний громадянин, що когось збив і втік, який, коли його нарешті відстежили, каже, що звісно, там була собака, він собаку збив.
Піт захлопнув свій записник і підвівся. Ходжес зробив те саме. Місіс Трелоні не приховувала, що їй не терпиться провести їх до дверей.
– Ще одне запитання, – промовив Ходжес по дорозі до виходу.
Вона здійняла вгору акуратно вищипані брови.
– Де ваш запасний ключ? Ми мусимо і його також забрати.
Цього разу не було ні сторопілого виразу, і очей вона не відвела, жодного вагання не було. Вона відповіла:
– У мене нема запасного ключа, і мені він не потрібен. Я дуже акуратна зі своїми речами, офіцере. Я володію Сірою Леді – так я називаю мою машину – вже п’ять років, і єдиний ключ, яким я бодай колись користувалася, лежить зараз у кишені вашого напарника.
Стіл, за яким вони з Пітом їли ланч, уже було очищено від усього, окрім недопитої Ходжесом склянки води, але він так і залишався там сидіти, дивлячись крізь вікно на парковку і віадук, що позначав неофіційний кордон Лоутавна, до якого ніколи не наважувались потикатися такі мешканці Цукрових Пригірків, як покійна Олівія Трелоні. Та й навіщо б їм? Купити наркотиків? Ходжес був певен, що в Пригірках є наркоші, повно їх, але коли ти живеш там, дилери постачають тобі все, що треба, прямо додому.