Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
– - Чотири роки тому, прадiдусю. Тодi, як у Аннекен з Йоганнекен був кiр.
– - А, так, так.
Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi й сказав своїй дочцi, моїй горiшнiй бабусi:
– - Натопи лишень завтра обидвi кiмнатки на горищi. Тодi ми собi там вiршуватимемо й не крутитимемось у тебе пiд ногами.
– - Обидвi кiмнатки на горищi?
– - вигукнула горiшня бабуся.
– - А ти знаєш, скiльки це треба вугiлля? Чи ми, по-твоєму, мiльйонери?
– - Ну добре, -- сказав прадiдусь, -- тодi ми
– - Тут унизу?
– - обурилась горiшня бабуся.
– - Нi, цього не буде. Як почнеться вiршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, -- вiршуйте в спальнi, на другому поверсi.
– - Навлежачки вiршується непогано, -- сказав Великий Хлопчак.
– Але спальнi душать будь-яку творчу думку. На другому поверсi ми не можемо вiршувати анiяк.
– - Анiяк!
– - пiдхопив я.
– - Усi чоловiки однаковi!
– - промурмотiла горiшня бабуся. Й за мить, так само собi пiд нiс, додала: -- Натоплю завтра на горищi.
Це була наша, двох поетiв, цiлковита перемога. Радi та веселi побралися ми на другий поверх спати.
Проте вранцi другого дня -- в понедiлок -- годi було й думати перебиратись на горище. Бо моя горiшня бабуся саме цього дня разом iз чотирма сусiдками робила з розкiшного неладу, що панував у кiмнатках пiд дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господинi називають "лад". I так -- до самiсiнького обiду. Спочатку пiшли в роботу вiники, ганчiрки для пiдлоги та мастика, тодi принесено нагору й припасовано на вiкна метри й метри гардин, потiм вимощено цiлу кучугуру подушок на кожнiй постелi й нарештi скрiзь заходили мiтелочки для порохiв.
А тим часом ми, поети, безправно сидiли в куточку вiтальнi, попоїли якогось сумнiвного супу, що нiкому з нас не смакував, i зiтхнули з полегкiстю аж тодi, як горiшня бабуся, -- вже десь близько третьої години, -- повiдомила:
– - Ну, перебирайтеся нагору. Крiсло на колесах вам винесе туди Яспер.
Обидва кульгавi та незграбнi, полiзли ми, Хлопчаки, крутими сходами пiд дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крiсла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, -- бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кiнець кiнцем i ця колiсниця поета опинилась нагорi, й прадiдусь негайно у неї вмостився.
Горище просто не те стало! Посерединi, там, де звичайно чiпляли бiлизну, й далi, де сушили рибу, на пiдлозi лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Вiн прослався вiд дверей моєї кiмнатчини, що виходила вiкном на пiвнiч, аж до дверей прадiдусевої, що дивилась на пiвдень.
– - Отже, поетiв таки визнали, -- промовив Великий Хлопчак.
– - їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчостi нашi покої ще не зовсiм добрi. Доведеться, мабуть, зробити тут необхiдний нам лiричний нелад.
Прадiдусь, як завжди, казав дiло. Обидвi
– - Де панують хатнi господинi, там гинуть поети, -- зiтхнув прадiдусь.
Пiдпихаючи руками колеса свого крiсла, вiн пiд'їхав до мене. Було тепло -- в маленькiй залiзнiй грубцi гоготiло полум'я.
– - Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, -- сказав старий.
– - З другого боку. Я надибав тут, на горищi, шпалери. За дверима в тебе.
– - Та то ж бабуся хоче поклеїти у вiтальнi до рiздва!
– - На стiнах видно тiльки один бiк шпалери, Хлопчачок. Зворотний бiк речей у цьому свiтi взагалi не часто можна побачити, ось що я тобi скажу.
Що я мiг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадiдуся, я внiс до кiмнатки сувiй шпалери, з обережностi замкнув за собою дверi й сказав:
– - Можна починати.
– - Нiсенiтниця!
– - буркнув прадiдусь, витягаючи з задньої кишенi своїх синiх рибальських штанiв два великi теслярськi олiвцi.
– Нiсенiтниця! Отак нi сiло нi впало починати!
– - знову сказав вiн.
– По-перше, менi кортить закурити; по-друге, до лиха оцi подушки й гардини; по-третє, я не можу вiршувати за графiком; по-четверте, менi потрiбна iдея!
– - До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть iдеї!
Я попiдкочував гардини й поскладав на карниз пiд стелею, тодi поскидав усi чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадiдусеву кiмнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою дверi, лiг на кучугуру подушок на канапцi й вiдкопилив спiдню губу.
Я ще й тепер, як колись мiй прадiдусь, вiдкопилюю спiдню губу, коли в мене з'явиться iдея. На жаль, навпаки майже нiколи не виходить: хоч би скiльки вiдкопилював я спiдню губу, iдея звичайно не з'являється.
Так було менi й тодi, в кiмнатцi на горищi. Поки прадiдусь пускав iз люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крiсло на колесах, я лежав на купi подушок, дивився в маленьке вiкно на дахи сусiднiх будинкiв, i менi не набiгала ну анiякiсiнька iдея.
Зате прадiдусевi нiбито щастило бiльше. Бо я вгледiв, як у нього спiдня губа почала повiльно, немовби в такт з народженням доброї iдеї, вiдкопилюватись дедалi виразнiше, аж поки вiн зненацька пiдiбгав її, знову затягся з люльки й мовив:
– - Є, Хлопчачок!