Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
Отодi-то зрадiли горiхи! Вони загаласували, насмiхаючись над одороблом Лускуном, i знову заспiвали пiсеньку:
Лускунище!
Скачи ближче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
I враз гострозубого старого взяла несамовита злiсть. Вiн почав наослiп кидатися туди-сюди, в один бiк, у другий -- де тiльки щось покотиться або захихотить: пiд шафу, пiд стiл, пiд швацьку машину, на вiкно...
Та зненацька, погнавшись по пiдвiконнi вiдчиненого вiкна за
– - Ой, падаю!
– - пролунав наостанку його марний крик.
Отак Лускун зник навiки. Бiльше горiхи про нього нiколи нiчого не чули. Вони затанцювали танок миру i спокою. А тодi враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживi предмети, проминув. З веселого, спiвучого й стрибучого товариства знов стали горiхи, що лежали розкиданi поодинцi на пiдлозi.
Саме тодi прийшов додому батько й чогось зазирнув до кiмнати.
– - Овва!
– - здивувався вiн.
– - Шухляда вiдчинена, й горiхи долi.
Вiн позбирав горiхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловiком, що любив у всьому лад. Аж це побачив дiру в годиннику -- в його скляних дверцятах -- i. промурмотiвши щось про "непосид i шибеникiв", яким "слiд нам'яти вуха", позiхнув i вийшов з кiмнати.
Горiхи знову опинилися самi в темнiй шухлядi. Вони потомлено розкочувалися спати, позiхаючи й бажаючи один одному на добранiч, i незабаром усi поснули.
Один тiльки не спав тiєї ночi -- старий Лускун. Вiн лежав на холоднiй землi в садку й нарiкав на долю.
– - Тут так вогко, що, гляди, ще пiдкинеться ревматизм, це вже я знаю!
– - зiтхав вiн.
– - У лiвiй нозi вже крутить! Було б краще спокiйно лежати в шухлядi! Це менi за те, щоб на старостi лiт не був такий легковажний!
А незабаром зiрвалася буря, завив i засвистiв вiтер, заблискало й загримiло, затанцював i забив по землi дощ. За кiлька днiв Лускун геть поiржавiв i зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого пiд вiкном у садку, мусив викинути його на смiтник, та й годi. Там вiн i досi лежить, з ранку до смерку нарiкаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.
Прадiдусь згорнув квiтчастий сувiй шпалери, а я сказав:
– - Оце такi в горiшньої бабусi герої: горiхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я -- герой над героями!
– - Ти?
– - спитав Старий Хлопчак.
– - Тобто?.. Якi це ти вчинив подвиги?
Аж ось коли вiн зацiкавився, i я можу розповiсти про свiй геройський спуск по обмерзлому тросi! Розповiдав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалi, а по-дiловому, одначе так, що розповiдь, як менi здавалося, мала справити враження.
На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадiдусь сказав майже сердито:
– - Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросi, чогось i
– - I тепер вiн сказав саме те, що я сподiвався почути: -- Але знiчев'я ставити своє життя на карту -- це не геройство. Хоч вiр, хоч нi. Горiх Волох, що своєю кмiтливiстю й розважнiстю приточив короткого вiку багатьом горiхам, куди дужче схожий на героя, нiж ти, небоже!
Я зiтхнув i сказав, що й Джоннi-Свистун такої думки: мовляв, це нiяке не геройство, а просто собi поетичний вибрик.
З цим прадiдусь погодився беззастережно.
– - Джоннi-Свистун хоч i не хапає зiрок з неба, -- сказав вiн.
– але там, де потрiбна буде справжня мужнiсть, з нього, гляди, може бути бiльше пуття, нiж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому свiтi з героїзмом!
Вiд таких прадiдусевих слiв я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мiй подив, до нас на горище несподiвано завiтав сам Джоннi-Свистун.
– - Ваш катер пiдпливає, -- сказав вiн.
– - Можна, я рознесу накладнi? Ви ж, мабуть, вiршуватимете?
Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи мiг би пiдробити.
Коли Джоннi вже зiбрався йти, прадiдусь раптом спитав його:
– - Скажи лишень, Джоннi, чому ти отак собi простiсiнько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби вiн зiрвався й лежав оце на причалi мертвий або з потрощеними кiстками?
Джоннi поблiд i, заникуючись, промимрив:
– - Я... я... я й сам не вiрив, що вiн справдi таке зробить. Я й сам тодi перетрусився, мабуть, ще дужче вiд нього. Коли вiн уже спустився, у мене мов камiнь з плеч iспав.
– - З плечей, Джоннi!
– - виправив Старий Хлопчак.
– - Га?
– - Треба казати "з плечей", а не "з плеч", Джоннi.
– - А-а! Пробачте! Ну, менi вже треба йти!
I Джоннi, видимо знiяковiлий, подався з кiмнати, а прадiдусь сказав, голосно смiючись:
– - Кумеднi створiння люди, Хлопчачок! А проте в свiтi нема нiчого цiкавiшого за людей!
Та хутко ми, двоє дослiдникiв героїзму, знову споважнiли й вирiшили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалiсть й терпiння.
– - Дивися, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, -- ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладi клоуна Пепе виразно побачили, скiльки терпiння й витривалостi iнколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горiшкам цiлiсiньку годину ухилятися вiд свого смертельного ворога -- страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч i про той твiй навiжений трос: скiльки ж тобi довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то iм'я йому терпiння. Розумiєш?