Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
– - А ваш вiрш, люба тiтонько Юлiє, -- це таки щось путнє, -- додав прадiдусь.
– - Та про героїв у ньому немає нiчогiсiнького, шановнi!
– - Овва, тiтонько Юлiє! Вiн же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадiдусю?
– - Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?
– - "Дзвонар i генерал".
– - Прочитай нам його!
I я прочитав:
Дзвонар i генерал
При
Цей генерал без бою мiсто взяв.
А спосiб був таки не зовсiм звичний,
В який звитяжець той героєм став.
Довгенько ад'ютантовi й не снилось,
Щоб вiн про все те правду розповiв.
Але не втерпiв, i тодi розкрилось
Все, як було, й дiйшло до наших днiв.
Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне
Пан генерал здобути наказав,
Забувши геть всi "мудро" й "обережно",
Хоч би там кожний другий наш упав.
I раптом воячок один похилий,
Що в мирному життi був дзвонарем,
Сказав: -- На вежах цих дозорцiв сила -
Ми мiста просто так не заберем.
У них-бо кожна вежа -- то дзвiниця,
Там нiч i день чатують дзвонарi.
А громадяни -- так у них годиться -
Тут мають зброю в кожному дворi!
– - Що?!
– - гримнув генерал.
– - Дозорцi висять
На проклятущих вежах день i нiч?
А ми хiба не можемо, до бiса,
Усiх їх звiдти виманити прiч?
– - Тi дзвонарi свої покинуть чати
Усi як є в одну-єдину мить,
Коли подзвiння їм закалатати: -
"Помер король! На похорон дзвонiть!"
– - А, он як! Ну то, може, почекати,
Аж доки королю набридне жить?
Розбити тут садок, грядки скопати
I на грядках капусту посадить?!
– - Нi, ваша милосте, явiть терпiння.
Дозвольте йти у дзвона задзвонить:
На королiвське вдарю я подзвiння -
Всi дзвонарi дзвонитимуть за мить.
I коли ви почуєте тi дзвони,
На жоднiй вежi вже не буде чат.
Тодi ведiть на штурм свої загони -
Рушайте перемогу зустрiчать.
А генерал:
– - Це спробувати можна.
Iди дзвони!
–
I в мiстi зник дзвонар...
Ударив дзвiн. А далi вежа кожна
Подзвiнням озивалася до хмар...
I мiсто генерал узяв по тому,
Без бою взяв. Займалася зоря...
I рушив з перемогою додому.
А дзвонаря... Убито дзвонаря.
Тiтонька Юлiя гучно зiтхнула.
– - Бiдолашний дзвонар!
– - примовляла вона.
– - Вiн був героєм, а пам'ятника поставили генераловi.
– - Не знаю, -- замислено мовив прадiдусь, -- чи був цей дзвонар героєм. Допомiг
– - То може...
– - Тiтонька Юлiя знову зiтхнула.
– - Може, хоч у вашому вiршi є герой?
– - Послухайте цього вiрша, тiтонько Юлiє!
Старий Хлопчак перехилився з крiсла до шпалери на столi й прочитав:
Рiзник i три пари няньок
Няньок три пари з дитсадка
Напалися завзято
На Вальдемара-рiзника,
Що коле поросята.
– - Ах-ах! Ви грубий чоловiк!
I груба ця робота!
–
Вони кричали б цiлий вiк,
Лиш слухай, як охота.
Не мiг знайти вiд них рiзник
Спасенного куточка:
Вiн заперечувать не звик
Нянькам iз дитсадочка!
Але таки їм нагадав:
– - Напевне, й зараз ласо,
Якби я тiльки вам подав,
Ви б їли добре м'ясо?
А що, коли я не продам
М'ясива нi шматочка
I всю вину складуть на дам
З одного дитсадочка?..
Так розлютив той гурт няньок
Сердегу Вальдемара,
Що вiдтодi про всiх жiнок
Казав вiн:
– - Божа кара!
Одного разу сам-один
Iшов рiзник додому.
I враз будинок бачить вiн
У полум'ї страшному.
Вогонь пашить, i вiтер б'є,
Жене тривожнi хмари.
А ще в будинку люди є,
I хто ж? Няньок три пари!
– - До лиха!
– - скрикнув Вальдемар.
–
Це просто доля клята:
Не вiдчеплюсь вiд цих трьох пар -
Сльота, а не дiвчата!
Та, це промовивши, рiзник
У ту ж таки хвилинку,
Не довго думаючи, зник
В палаючiм будинку.
У ванно-мийно-душовiй, -
Вiд страху в п'ятах душi!
–
Няньки вiд вогняних стихiй
Рятуються пiд душем!
Тут Вальдемар як закричить:
– - Чи ви схибнулись, панi?!
–
Тодi-то погляди умить
Звели на нього нянi.
– - Скорiш надвiр!
– - гукав вiн їм.
–
Негайно! Цю ж хвилинку!
–
Отак вiн галасом своїм
Їх вивiв iз будинку.
I тiлько-но за ними й вiн
Надворi опинився, -
Почувся трiск, i луск, i дзвiн -