Мої Дікамерони
Шрифт:
Топаємо по Нестерівському провулку, по кам’яному мосту на Воскресенський узвіз. Ну на узвозі рух справді святковий: одні вниз і хідниками, і бруківкою на Поділ, другі їм із Подолу назустріч до Старого міста.
Сьогодні Вознесенського узвозу, власне, немає. А тоді від моста вниз один будиночок тулиться, ліпиться до другого. Та все садочки яблуневі й вишневі в дивовижному сніговому вбранні.
Коли ми добулися до кінця узвозу, сніг почав просто вивалюватись із низького неба.
І на хавиру до Таськи ми вступали, як чотири діди морози.
Чи ми спершу ручкались і називались, чи вже за столом познайомилися – не пам’ятаю.
Я був проти того, щоб до бою курантів перехилити по чарці. Та Швандя, обернувшись до мене всім тулубом із непорушною шиєю, із притиском пояснив:
– Не годиться старий рік проводити на суху. Ціди нам казьонки, дівчатам давай портвешку.
Я не став наливати хлопцям оковиту. Передав Шванді, а Швандя Сашкові: Сашко й розливав. Я гарливо націдив дівчатам рожевого портвейну, і собі також.
Дівки на мене подивились, як на слабака чи недоумкуватого. Але промовчали.
А так трапилось, що ще не забряжчали московські куранти, як з’явився традиційний настрій.
Під дзвін курантів я вправно відкоркував шампанське… і точно поцілив у скляну якусь фігурку! У друзки…
Таська жалісливо вигукнула:
– Ой!
На що Швандя авторитетно зауважив:
– Це на щастя! – І запив шампанське стопариком оковитої, авторитетно пояснивши: – Це звьозди Кремля, або… шипучка з прицепом.
Після шампанського, оковитої, портвейну, ще якоїсь там наливки компанія по-справжньому звеселилася й почався маленький звіринець.
Швандя, відкинувши дебеле тіло на спинку дивана, ганяв уже не «Біломор», а «Казбек» з кутка в куток рота.
Того четвертого одна з дівчат учила танцювати танго. І не стільки він її притискав до себе, як вона до нього притискалася.
Сашко на ногах тримався добре, хоча вихилив більше за всіх. Коли котрась із дівчат запросила його на танок, він відповів, що танцювати не вміє, а от гавкає краще за всіх.
Дівчині його талант сподобався. Вона поставила його навкарачки. Сіла коло нього навпочіпки й годувала тюлькою в томаті. Так делікатно виловлювала із соку рибку, відставивши мізинчик. Другою рукою гладила Сашка по його волячій шиї й ласкаво приговорювала:
– Какая у мєня харошая сабачка…
Я на той час вже надригався в танцях, тому по черзі тягав чотирьох дівчат по рипучих дошках старого будиночка під щемну мелодію «Кумпарсіти». І досі, як чую цю мелодію, згадую, які в тих дівчат були тугі циці.
Таська «на костях» мала «Караван» Елінгтона, «бугі-вугі» та «Чубчик» Петра Лещенка. Ну, їх ми «протанцювали» по одному-два рази, бо Таська берегла ці тонкі платівки, записані на рентгенівській плівці.
Коли я по кілька разів протанцював, позажимався з усіма дівками, хтось із них вигукнув:
– Чого ми сидимо в хаті? Пішли грати в сніжки!
Усі, мов шалені, викотились надвір, навіть Сашко зі своєю «собачницею». Я думав, що він впився, як чіп. Але він,
Швандя «держал марку» приблатньонного та з височини веранди споглядав нашу веселу забаву.
Після галасливого ігрища всі знов подерлися по сходах на веранду й завалились у хавиру. І чогось за столом нас стало більше на пару хлопців і дівчат. Дівчата були всі в порядку. Але мене, крім Таськи, більше ніхто не цікавив. Яка вона була? Та таки гарна дівка. Каштанове волосся просто пінилось на голові великою копицею. Рівненькі чорні брівки. Не вищипані. Я добре роздивився, коли її скроня торкалась мого підборіддя. Очі в масть – карі, темно-карі. Носик рівненький. Вуста маленькі, нижня губка – вишенькою. А підборіддя гостре. Може, через це підборіддя скидалась на таку собі лисичку.
Танцювали ми з нею, танцювали, та й домовились, що за три дні малюватиму її, коли батьки підуть на роботу. І вони ніколи не повертались раніше від шостої.
Таська не підвела. Усе було так, як і домовились. Спочатку й подружки в неї сиділи. І дивились, як я роблю підготовчий малюнок для акварелі. Та скоро їм набридло й вони вшились геть.
Що Таська позувала мені в червоно-коричневім халаті, то поступово я спустив його з плечей. Вона сама нічого не робила, але й моїх рук не відхиляла.
Коли взявся за бретельку, в коридорні двері закуркали й щось весело загукали.
– Подружки, на мою голову! – Швидко поправила бретельку, запахнула поли халата й тугіше підперезалася. – Та йду, йду! – І зазирнула в мій малюнок. – Зітри швидко, поки не вперлись до хати!
Ну, я все те, що було нижче шиї, витер.
Із подружками Таська в коридорчику щось задовго теревенила. Тріскотіли, наче сороки.
Але коли повернулась і я почав знов з неї стягувати халатик, вона просто визвірилася.
– Облиш!
Так що «ню» не вийшло й кайф було зламано. А портрет викінчив. Хороший акварельний портрет.
І оголеної моделі мені не вдалося помалювати до кінця 1957 року.
Ту свою модель я підчепив ще влітку. Але вмовив її позувати лише в грудні. І причина для агітації була поважна – я мав робити велике панно для новорічного свята.
Тоді нам, старшокласникам, щедро виділяли рулони обгорткового паперу й цілі ящики ескізної гуаші. Ми клеїли смужки паперу. На склеєних площинах розводили свої фантазії. Коли фарби висихали, панно вішали на стіни.
Для головного класу (зали в нас не було) зробив панно Василь Авраменко. Фауст і Маргарита в нічному саду й сатана Мефістофель у міському завулку. Чи тями ні в кого не було, чи не було фотоапарата, та панно лишилось тільки в моїй пам’яті. Великих здібностей був Вася Авраменко. Та буйний норов, горілка і (загальна наша біда) відсутність культури перекреслили все й фізично знищили цю людину.
А мені дісталася стіна над сходами, що вели до хімічного кабінету.
Я собі вибрав полінезійські мотиви за книгою Ґоґена «Ноа-Ноа».