Мої Дікамерони
Шрифт:
Я її якраз прочитав польською мовою. Зробив ескіз і вже з отим ескізом у руках почав умовляти свою нову знайому – Фізу.
Вона мешкала в старому, колись престижному, будинку. Але познайомились ми з нею в серпні в Одесі, на турбазі. Кудись наші групи пішли в місто
Поки Фіза досхочу наплавалася, я написав етюд – темний, вогкий вохристий пісок, зелена вода, сіре низьке небо й оддалік чорний буксир з білою піною під носом.
Етюд комусь подарував. Тепер жалкую. Потім і я заліз у неймовірно теплу воду. Дуріли у воді, зажимались досхочу. Та коли, зрештою, вилізли на берег, трохи змерзли. Склянки молдавського «чорнила» зігріли нас, а соковиті чебуреки поновили наші сили. Стало нам не тільки тепло, але й гаряче. Однак нічого такого, крім зажимання, не було.
Отож, прийшов я до Фізи з ескізом і почав її умовляти. Доводив їй, що вона зі своїм тюркським лицем дуже підходить до мого сюжету. Ну, вона й погодилась роздягтись тільки до пояса.
Мене це влаштовувало, бо таїтянки на ескізі були в довгих парео.
Фізині батьки десь на півночі заробляли «длінний рубль». Десь (чи не в Мордовії?) служили на якихось об’єктах. А вона жила сама в комунальній квартирі. Крім неї, у комуналці мешкали ще п’ять сімей.
Фізу поставив просто під люстрою, у якій горіла лише одна потужна лампа.
Це
Усе йшло добре. Перший малюнок я зробив зі стоячої фігури. Другий, уже із сидячої, просто класно виходив.
І враз – затарабанили у двері.
Це стара сусідка, чи то Фаня Марківна, чи то Броня Марківна, не можу згадати точно, гуркає у двері, як на пожежу. І волає:
– Фіза, аткрой! Я же знаю, що ти там! Ти слишіш?
І тільки коли я повів очима вгору по дверях, то побачив, яку дурну помилку ми утнули з Фізою.
У замкову шпарину сусідка не могла нічого побачити: у ній стирчав ключ. Та над дверима знаходилось скляне віконце, і звідтіля просто било яскраве світло.
Сусідку наче заціпило, і вона не відступалась від Фізиних дверей. Ще й хтось до неї із сусідів приєднався. І вона то тарабанили в двері, то щось говорила комусь.
Не можу сказати, скільки насправді часу той галас тривав. Та мені цей час, як не звучить банально, видався вічністю. Небезпека, і дуже реальна, була, ураховуючи дві речі – це рік 1957, а моїй моделі чи то п’ятнадцять, чи то шістнадцять років. Отак!
Ми принишкли й сиділи тихо, мов миші під віником. Дихнути глибоко боялися, поворушитися не могли…
Навіть коли небезпека минула, мені її не вдалося зовсім роздягти. Це сталось через кілька років. Але то вже інша історія.
Конец ознакомительного фрагмента.