Мої Дікамерони
Шрифт:
Поранені з госпіталю ходили між ними й не танцювали. А щось говорили дівчатам. Під тупотіння дівчачих підборів і проникливий голос співачки «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» я й заснув.
Наступного дня бабуся з самого ранку прибирала стіл і мила посуд. Уночі це робити вона не могла – гас треба було берегти, а ми вже й так напозичалися. Потім бабуся готувала обід і розносила сусідам та знайомим виделки, ложки, тарілки. Віднесла й м’ясорубку.
Прийшла з роботи мама й сказала, що мають прийти ті бійці з госпіталю та принести точну адресу того пересильного госпіталю, де лежить наш «папа Гріша». Але ані того вечора, ані
Мама розхвилювалась і бігала спитати в тієї жінки, яка їй сказала перша про цих двох і що саме вони бачили нашого «папу Грішу» в госпіталі пораненим. Та сказала, що вона теж їх більше не бачила. Мабуть, їх раптово перевели до іншого госпіталю.
Тоді мама пішла до госпіталю. Але там їй сказали, що таких узагалі ніколи не було.
Зовсім зневірена мама повернулась додому й чомусь полізла до валізи. Там хтось покопирсася і, найголовніше, зник малесенький дамський годинничок на позолоченому алюмінієвому браслеті.
У хаті запала тиша. Потім мама відкликала бабусю Мінну в куток і щось їй тихо-тихо говорила. Мабуть, не стільки, щоб я не чув, скільки, щоб хазяйки наші не почули…
Пішла мама наступного дня до міліції. А її звідтіля завернули до НКВД. Там мамі почали погрожувати тим, що мало того, що вона в окупації була, так ще й дезертирів у себе ховала! Мама виправдовувалася, що вона ж не знала, що вони дезертири. Потім енкаведист учепився в той нещасний годинничок із позолоченим браслетом. Усе допитувався, хто з німців їй того годинничка подарував?!
Ще маму кілька разів викликали «на допрос», як казала бабуся Мінна. І щоразу маму знову й знов примушували пояснювати: «А звідки той годинник? І чи цей годинник німецький?»
На превелике щастя, тих дезертирів упіймали. І, найбільше щастя, той годинничок вони ще не пропили. Мама впізнала свій годинничок. Енкаведист, який допитував маму, був дуже розлючений тим, що годинничок не німецький. І його просто довело до сказу, що на циферблаті був напис «Riga» та ще й рік 1926. Це був дарунок мамі від діда Якова.
Годинничок я добре пам’ятаю. Тільки не пам’ятаю, коли я його запам’ятав. Чи до крадіжки дезертирами, а чи, може, коли його все ж повернули мамі? І чи вона мені його показувала після того, як принесла після останніх відвідин НКВД?
А звістка від тата надійшла значно пізніше. Щоправда, не знаю, чи спочатку тато довідався, що дід Никін і баба Мокрина повернулися до своєї садиби, а тоді вже списався з нами, чи навпаки: спершу тато знайшов нас.
І до всього, на закінчення: тато пройшов війну й не був поранений.
Дебют
Отже, я розповів про три жанри – натюрморт, пейзаж і портрети.
А тепер почну оповідь про четвертий жанр – голе тіло. Звісно ж, жіноче.
У книжках я бачив оголених «тьоть» ще до того, як узяв олівець і став псувати папір. І більше –
Тобто дещо я пояснив. А тепер поволі перейдімо до мого дебюту. Добре, що матінка привчала підписувати всі роботи та ставити дату. Тому і про час, і про місце почну оповідь.
1954 року я закінчив сім класів і того чудового сонячного літа відбув у мандри. Зупинився я в одному дивному, просто казковому містечку. Воно на річці Стрипа, лівій притоці Дністра.
Містечко стародавнє. Тут тобі і руїни величного замку на горі, і барокова ратуша XVIII століття з шаленими, експресивними скульптурами Пінзеля, католицький старовинний костьол і барокова юдейська божниця, старовинні муровані церкви.
Містечко на різних рівнях, тераса над терасою. Піднімаєшся з однієї вулиці на іншу – і вже дахи будників, які кілька хвилин височіли над твоєю головою, тепер у тебе під ногами. Але найбільше мене захоплювали дві речі в цьому місці – водяні млини та риболовля. На кутку, який звався Нагірянкою, уздовж потічка стояло кілька млинів. А потічок весело струменів по схилах до Стрипи. Колеса млинів тих піднімались вище від їхніх дахів. З лотоків на плитниці величезних колес падали пасма склистої води. Колеса бризкали густими роями крапель на оброслі зеленими водоростями камені, на соковиту траву, на поцятковані смарагдовим мохом почорнілі дошки даху. У найбільшому млині – найдірявіше колесо. Тугий струмінь води з лотоків пролітав через порожнечу в колесі і дзвінко падав у русло ручая. Цей млин, кособокий, латаний дошками й диктом, підпертий колодами, двигтів і рипів в одне дихання зі своїм здоровенним колесом і бадьоро гуркотів жорнами.
Я не одну годину прів за малюнком млина. Та й не один день. Але мої старанність і терпіння були винагороджені довгих п’ятдесят сім років потому. З дуже невеличкими змінами я переніс цей малюнок у проект поштової марки. Марка вийшла вдалою й полетіла по всіх світах. Можу похвалитися без всяких обмовок, бо не знаю іншого художника, який би зробив щось подібне.
А в останній сеанс я засидівся коло того млина й схаменувся тільки тоді, коли повністю змінилось освітлення. Швиденько зібрав своє причандалля й пострибав униз до міста.
Пролетів повз бондарну майстерню, що майже нависла над самим водоспадом. Шумування води, плюскіт, гуркіт об каміння відбивався луною межи стінами будинків. На дверях майстерні вже висів замок.
І я пострибав далі вниз.
Праворуч, по схилу вулиці одна за одною ховались коробки одноповерхових будинків. Які сірі, цементні, які червоно-руді, цегляні з одбитим тиньком. Без віконних і дверних рам, без дахів.
Наступного дня малював у тій бондарні над водоспадом. І спитав у довговидого бондаря, лемка-переселенця, про порожні коробки будинків.