Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
"За таких умов звірячі шкіри й овчини, без сумніву, становили основу мерянської одежі, тим паче, що хутра деяких тварин були головним предметом торгу місцевих жителів із сусідніми Болгарами" [4, с. 99].
Маємо незаперечне право стверджувати: ще з давніх часів меряни використовували шкіри вбитих звірів для пошиття одягу і взуття. У ті далекі часи звірячі шкури й хутряні вироби майже у всіх народів використовувалися для пошиття верхнього одягу. Найчастіше подібний одяг був єдино доступним. Однак, ведучи торгівлю з більш розвинутою Волзькою Булгарією, меряни мали змогу
О. С. Уваров навіть припускав, що миряни розводили домашніх овець і стригли шерсть. Не вважаю за потрібне спростовувати цю думку археолога. Можливо, у XII—XIII століттях подібне й траплялося. Однак не варто забувати про навколишнє середовище. Серед дрімучих заболочених лісів не існувало умов для випасу свійських тварин. По- друге, за дуже довгої суворої зими потрібно запасати багато кормів на зиму. Не забувайте, у ті часи в мерянській землі ще були відсутні картопля та інші коренеплоди. І по-третє, уявіть собі, яку посилену охорону треба мати, щоб уберегти овечі стада від безлічі лісової звірини як узимку, так і влітку.
Існував більш простий, але не менш надійний метод одержання вовни з диких тварин: козуль, оленів та інших. Гадаю, саме дикі звірі та собаки слугували мерянам за старих часів джерелом постачання шерсті.
Цікаво подивитися на спідній одяг мерян IX—XII століть:
"Що ж стосується спіднього одягу, то ми бачимо з розкопок, незважаючи на спалювання тіл, як часто трапляються між вугіллям і паленими кістками чималі останки грубої шерстяної тканини, доволі щільної... До спіднього одягу, зробленого з такої шерстяної матерії, пришивалися різноманітні бронзові прикраси, у тому числі й бубонці..." [4, с. 99—100].
Як бачимо, меряни полюбляли різного роду прикраси. І якщо одяг мері практично не мав властивих лише їй особливостей, а скидався на звичайний одяг північних племен того часу, то в прикрасах вироблено власний стиль, і вони набули з часом цілковито мерянської самобутності.
Уже згадувалося, що ”...у Мерян був спільний звичай носити навколо голови ремені, прикрашені на скронях металевими кільцями... У чоловіків скроневі кільця, завбільшки як звичайний перстень, зроблені з гладкого срібного або мідного дроту... на кожній скроні: по одному, по два, по три, навіть по вісім і більше.., прикрашування волосся скроневими кільцями не заважало Мерянам носити на голові ще інші, особливі прикраси у вигляді металевих обручів” [4, с. 102—103].
Ще дужче меряни любили носити серги: ’’...тому що кількість їх значно перевищує кількість скроневих кілець, ... і та й інша прикраси носилися нарівні і жінками, і чоловіками. Імовірно, цей спільний звичай у Мерян прийшов до них зі Сходу... і самі зразки мерянських серг однакові з тими, які відкопуються в руїнах Болгар або попадаються разом зі східними монетами... Звичай прикрашати, від дуже ранніх літ, дітей сергами, зап’ястями та іншими прикрасами — не притаманний винятково Мерянам,
Маємо ще одне незаперечне свідчення належності розкопаних могил мерянської землі до фінського етносу.
І жодних слідів слов’янської присутності.
Дуже часто меряни. надівали "не лише по одній, а й навіть по дві серги в кожне вухо". Полюбляли меряни носити й нашийні обручі, намиста, буси тощо. Цікаво, що намиста й буси траплялися винятково в жіночих могилах. Однак дивно: якщо слов'янки (русичі), за свідченням Ібн-Фадлана, полюбляли носити винятково зелені намиста, то серед мерянських розкопок практично відсутні намиста зелених кольорів.
Ще одне цікаве свідчення про фінську належність мерянської землі.
У давніх мерянських городищах було виявлено безліч всіляких підвісок — шийних, поясних, наплічних тощо.
Потрібно звернути особливу увагу на підвіски на зразок конячок. Це цілковито мерянські підвіски. Вони притаманні переважно мері й зустрічаються в їхній землі повсюдно.
Любили меряни носити й зап'ястя.
"Ми бачили, що всі Меряни, як чоловіки, так і жінки, носили зап’ястя не лише на кисті руки, а й також і вище ліктя. В одному з курганів біля села Осипова Пустинь знайшли цікаву могилу чоловіка. Скелет був геть зотлілий, при ньому на грудях знайшли, у вигляді підвіски, монету Генріха IV німецького (1056—1106); на правій руці браслет з товстого жовтого бронзового дроту; біля пальців — перстень спіральної форми із залишками вовняного шнурка, що слугував замість підвіски; біля лівого боку — ножик, наконечник дротика або стріли й сокиру; на правій нозі, біля коліна, два бронзових браслети, один плоский, інший жолобком, просунуті один в один, у ногах — глиняний горщик.
Щоб пояснити пристрасть Мерян до браслетів, треба пригадати, що фінські племена уявляли своїх богинь, прикрашених браслетами. Дружина лісового бога Тапіо, Мієлліка, уявлялася у вигляді красивої жінки; коли мисливцеві пощастило на полюванні, тоді Мієлліка, як добра, тиха богиня, являлася йому в дивовижній красі, із золотими зап'ястями на руках, золотими перстнями на пальцях, золотим вінком на голові, золотими пов’язками у волоссі, золотими сергами у вухах, з перлами на віях, у синіх панчохах та червоних підв’язках біля черевиків. Але якщо полювання не вдавалося, то красива жінка перетворювалася на потворну й огидну істоту; замість золотих прикрас на ній були зап’ястя, кільця, вінки, намиста тощо, зроблені із хмизу, взуття з осоки, а все інше одіяння в лахміттях" [4, с. 109].
Навіть вірування мерян свідчать про їхню належність до давнього фінського етносу. Саме стародавні фінські перекази та вірування наклали відбиток на мерянські прикраси, їхнє поняття краси, їхній духовний світ.
Однак у читачів не повинна скластися думка, що кожен покійний мерянин був так яскраво й багато прикрашений, як у могилі біля села Осипова Пустинь. Аж ніяк! Прикраси залежали від статків людини: що багатшого була людина за життя — то багатшими були прикраси в її могилі. І навпаки: бідний мерянин таким залишався і в могилі.